Болеслав Прус - Лялька

Хмари все більше облягали небо, дуже швидко темніло.

Проте в бриці було весело: пані Вонсовська знов засварилася з Охоцьким, який, забувши про свої літаючі прилади, перекинув ноги через передок і обернувся лицем до товариства. Він хотів закурити, раптом витер сірника й освітив усіх пасажирів у бриці, а найяскравіше Старського.

В цю мить Вокульський рвучко відхилився назад — перед його очима щось мигнуло. «Дурниці!.. — подумав він. — Я забагато випив…»

Пані Вонсовська коротко пирхнула сміхом, але опанувала себе і швидко заговорила:

— Ви дуже оригінально сіли, пане Охоцький!.. Фі, завтра вам доведеться просити пробачення! Ой, нахаба, він скоро поставить кому-небудь ноги на коліна. Оберніться зараз же наперед, бо скажу кучерові, щоб залишив вас на дорозі…

У Вокульського на чолі виступив холодний піт, але він здвигнув плечима й умовляв себе: «Це мені привиділось… Це мені привиділось… Дурниці!..»

Нелюдським зусиллям волі він прогнав від себе це видиво. До нього знову повернувся добрий настрій, і він почав весело розмовляти з Вонсовською.

А коли вони повернулись у Заславек пізньої ночі, Вокульський заснув, як убитий, і йому навіть снилося щось кумедне.

Другого дня, коли Вокульський вийшов перед сніданком на прогулянку, перша людина, яку він зустрів у дворі, була покоївка панни Ізабелли, вона несла кілька суконь, а за нею наймичук ніс сундука. «Що ж це таке?.. — подумав він, — Сьогодні ж неділя, не може вона виїхати… Зрештою, про це хоч згадала б учора вона або господиня…»

Він пішов на став, обійшов навкруги парк, сподіваючись розвіяти в дорозі лихі передчуття. Але даремно. Думка про те, що панна Ізабелла може виїхати, не залишала його. Він уперто гнітив її, але добився тільки того, що вона вже не була такою виразною, як спочатку, а тихо дратувала його десь на дні серця.

Під час сніданку він помітив, що господиня привіталася з ним сердечніше, ніж звичайно, що всі тримаються серйозніше, що панна Феліція придивляється до нього пильніше й ніби з докором. Після сніданку йому знову здалося, що господиня подала якийсь знак пані Вонсовській. «Мабуть, я таки хворий», — подумав він.

Проте одразу одужав, як тільки панна Ізабелла сказала, що хоче прогулятися по парку.

— Хто хоче йти зі мною? — спитала вона.

Вокульський підхопився з стільця, інші сиділи. І от він знову був у садку наодинці з панною Ізабеллою, і знову до нього повернувся спокій, як і завжди в її присутності.

На половині алеї панна Ізабелла промовила:

— Дуже мені шкода буде Заславка… «Шкода?..» — подумав Вокульський, а вона швидко говорила далі:

— Я мушу їхати. Тітка написала мені ще в середу, щоб я поверталась, але господиня не показала листа й затримала мене. Аж учора, як прислали гінця…

— Ви їдете завтра? — спитав Вокульський.

— Сьогодні, після другого сніданку… — відповіла вона, схиливши голову.

— Сьогодні!.. — повторив він.

Вони саме проходили попід парканом, за яким у дворі фільварку стояв екіпаж, що ним приїхала панна Ізабелла.

Кучер уже чіпляв на дишлі упряж. Але зараз ні сама звістка, ні приготування до виїзду не справили на Вокульського ніякого враження. «Що ж, — думав він, — хто приїхав, той мусить виїхати… Річ цілком природна…»

Цей спокій навіть дивував його.

Вони пройшли ще якийсь десяток кроків під навислим гіллям, і раптом його опанував невимовний розпач. Йому здалося, що, коли б зараз за панною Ізабеллою під’їхав екіпаж, він кинувся б під колеса, щоб спинити й не дати їй поїхати. Нехай би вже розчавило його та нехай би він раз назавжди перестав мучитись.

Проте незабаром на нього знов набігла хвиля спокою, і він уже дивувався, відкіля у нього беруться такі навіжені думки. Адже панна Ізабелла має право їхати, коли хоче, куди хоче і з ким їй подобається.

— Ви ще довго думаєте залишатись на селі? — спитав він.

— Найбільше місяць.

— Місяць!.. — повторив він. — Чи після цього місяця мені хоч можна буде одвідати вас?

— Звичайно, дуже прошу… — відповіла вона. — Мій батько — ваш великий друг.

— А ви?

Вона почервоніла й мовчала.

— Не відповідаєте… Ви навіть уявити собі не можете, яке дороге для мене кожне ваше слово, а мені так мало доводилось їх чути… І от ви сьогодні виїжджаєте, не залишаючи мені й тіні надії…

— Може, згодом… — шепнула вона.

— Коли б то!.. В усякому разі, я вам щось скажу. Ви можете зустріти в житті людей веселіших за мене, елегантніших, титулованих, нарешті, багатших… Але такої відданості, як моя, не знайдете. Бо якщо любов вимірюється силою страждання, то такої, як моя, мабуть, ще не було на світлу І я навіть не маю права ні на кого скаржитись. Така моя доля. І якими ж дивними шляхами вона провадила мене до вас! Якби не було страшних нещасть, що спіткали наш народ взагалі, я, убогий хлопець, не міг би здобути освіти, яка дає мені змогу тепер розмовляти з вами.