Болеслав Прус - Лялька

Вона пройшла в двір, обережно обходячи колючі кущі, й сіла на камені.

— То розкажіть же нам про ту кров…

Венгелека це прохання не збентежило. Він усміхнувся і почав:

— Давно-давно, коли ще мій дід ганяв серед отих дубів за птахами, по тій кам’янистій доріжці, якою ми йшли, текла річка. Тепер вона оживає тільки весною або після зливних дощів, але як мій дід ще був малим, то текла цілий рік.

І от тоді на дні річки лежав великий камінь, немов ним хтось заткнув діру. А там і справді була діра — не діра, а вхід у підземелля, де були заховані такі скарби, яких не знайти в усьому світі. А між тими коштовностями, на ліжку зі щирого золота, спала панна, може, навіть якась графівна, прегарної вроди і пишно вбрана. Казали, що тільки за оздоби в її косах можна було купити всі добра від Заслава до Отроча.

І от спить та панна з тієї причини, що хтось уткнув їй в голову золоту шпильку — чи то щоб позбиткуватись, чи на злість, бог його знає. Отак вона спить і не прокидається, казали, доти, поки їй хто-небудь не витягне з голови золотої шпильки, а як витягне, той одружиться з нею. Але діло це нелегке й небезпечне, бо в підземеллі пильнують скарбів і самої панни всілякі страховища. А які вони, то я знаю добре, бо, поки я не погорів, ховав такого одного зуба, як кулак, а того зуба мій покійний дід на цьому місці знайшов і мені дав (правду вам кажу й нічого не збрешу).

А коли один зуб був, як кулак (я ж його бачив і в руках не раз держав), то пащека, мабуть, була як піч, а всеньке страховище — як стодола… Отож борюкатися з ним було нелегко, та й не з одним, а з кількома. Через те найсміливіший чоловік, нехай би й як подобалась йому та панна, а ще більше її багатство, не наважився б увійти в підземелля, аби не потрапити в пащеку страховища…

Про ту панну і про ті скарби люди знали вже давно, — розказував далі Венгелек, — бо двічі на рік — на Великдень та на святого Яна — камінь відкочувався, і коли хто-небудь стояв над струмком, то міг заглянути в безодню й побачити тамтешні дива.

Одного разу на Великдень (діда тоді ще й на світі не було) прийшов сюди, до замку, молодий коваль Із Заслава.

Став він над струмком та й думає: «Чи не могли б мені показатись ті скарби?.. Зараз би вліз туди, хоч би й крізь найтіснішу дірку, понапихав би кишені, та й не треба було б дути міхом». Тільки-що він так подумав, коли це відкочується камінь, і бачить мій коваль мішки з грішми, повні миски щирого золота і стільки дорогої одежі, як на ярмарку…

Але насамперед впала йому в очі сонна панна, така, дід казав, гарна, що коваль той аж остовпів. Спить вона, а сльози плинуть у неї по лицях, і котра впаде чи на сорочку чи на ліжко, чи на землю, — одразу стає чистим самоцвітом. Спить вона й болісно зітхає від тієї шпильки. А що зітхне, то на деревах над струмком листя так і зашелестить з жалю та журби за нею. Коваль уже хотів був увійти в підземелля, але час, видно, минув, і камінь став на своє місце, тільки забулькотіло.

Відтоді не міг той коваль місця собі нагріти. За що не візьметься, все з рук падає. Куди не гляне, ввижається йому той струмок, а в ньому, наче крізь шибку, бачить він панну в сльозах. Аж змарнів він, бідолаха, бо серце йому так щеміло, немов хтось держав його пекучими обценьками. Наврочено, звісно.

А коли вже він зовсім не міг витримати журби, пішов до одної баби-ворожки, дав їй срібного карбованця за пораду.

— Ну, — каже баба, — нема тут іншої ради, тільки як діждешся святого Яна, йди до того струмка і, як камінь відкотиться, лізь у прірву. Як виймеш пані шпильку з голови, а вона прокинеться, одружишся з нею і будеш над панами пан. Тільки тоді не забудь і за мене — за мою добру раду. І ще ось що пам’ятай: коли на тебе найде страх і почнеш боятись, зараз перехрестись і рятуйся ім’ям господнім… Вся річ у тому, щоб ти не злякався: нечиста сила до сміливця не підступиться.

— А скажіть мені, — мовив коваль, — як його взнати, що на людину страх напав?

— Он ти який? — каже баба. — Ну, то йди до тієї прірви, а як повернешся, то не забудь за мене.

Два місяці ходив коваль до струмка, а за тиждень до святого Яна й зовсім відтіля не відходив, все ждав. І діждався. В самий полудень камінь одкотився, а коваль з сокирою в руці і скочив у яму.

Що там тільки, казав дід, коло нього коїлося, страх!

Обступили його такі потвори, що інший умер би від страху. Були там, казав дід, величезні, як собаки, кажани, що махали над ним крильми; то заступала йому дорогу жаба, завбільшки, як той камінь; то змія обвивала йому ноги, а коли він цюкнув її сокирою, вона заплакала людським голосом; і вовки на нього нападали, такі люті, що тільки піна котрому з рота бризне, так на тому місці полум’я і займеться, та таке, що аж діри в камінні пропалює.