Болеслав Прус - Лялька

— І бачив, що в нього обидві ноги повернені на лівий бік?

— Знаєте, пане, людина в провінції дивиться не на ноги, а на пляшку. Як побачить пляшку та чарку, то вже нікуди не зверне, а прямує просто до Шмуля.

Вокульському все більше подобався спритний хлопець.

— Ти ще не жонатий? — спитав він.

— Ні. Та, що ходить в хустці, мені не потрібна, а та, що в капелюшку, за мене не пішла б.

— Що ж ти тут робиш, як нема вивісок для малювання?

— Та так, пане: трохи того, трохи сього, а разом нічого.

Раніш я столярував, то ледве встигав з роботою. За якихось кілька років наскладав би з тисячу карбованців. Але торік я погорів, та так і не можу зіп’ятись на ноги. Дерево, верстаки, струмент — все пішло з димом. Прошу пана, такий вогонь був, що найтвердіші терпуги перетопились, як смола. Подивився я на згарище та й плюнув, а сьогодні мені навіть тієї слини жалько…

— Ти вже побудувався? Маєш струмент?

— Гай-гай, пане!.. Побудував у садку халупу, ніби хлів, аби було де матері їсти зварити, а верстаки та струмент… На це, пане, треба було б карбованців із п’ятсот, слово честі, як бог свят… Адже я пам’ятаю, скільки років покійний батько гнув спину, поки стягнувся на хату та на майстерню.

Вони наближались до руїн. Вокульський задумався.

— Слухай, Венгелеку, — сказав він раптом, — подобаєшся ти мені. Я побуду в цих місцях, — тут він тихо зітхнув, — іще з тиждень… Якщо ти вирізьбиш мені напис як слід, візьму тебе на якийсь час у Варшаву. Там я побачу, чого ти вартий, і… може, у тебе знову з’явиться майстерня.

Хлопець нахиляв голову то в один, то в другий бік, пильно придивлявся до Вокульського. Йому раптом спало на думку, що це мусить бути дуже багатий пан, може, навіть з тих, кого господь часом посилає бідним людям, — і скинув шапку.

— Чого ж ти став? Надінь шапку… — сказав Вокульський.

— Перепрошую пана… може, я сказав щось погане?..

Але у нас таких панів немає… Були, кажуть, колись давно. Навіть покійний батько казав, ніби сам бачив такого пана, котрий взяв із Заслава сироту і зробив з неї велику пані, а ксьондзові залишив стільки грошей, що за них потім поставили нову дзвіницю…

Вокульський усміхнувся і, дивлячись на збентежене обличчя хлопця, подумав, що за свій річний прибуток міг би ущасливити з півтораста отаких бідняків. «Гроші справді велика сила, тільки треба уміти їх як слід використовувати».

Вони вже були під горою, де стояв замок, коли з другої гори почувся голос панни Феліції:

— Пане Вокульський, ми тут!..

Вокульський глянув угору й побачив багаття, круг якого сиділо заславське товариство. Обіч буфетник і покоївка наставляли самовар.

— Пане Вокульський, заждіть, я зараз прийду до вас! — гукнула панна Ізабелла, встаючи з килима.

До неї підбіг Старський.

— Я проведу вас, — запропонував він.

— Ні, дякую, я сама дійду, — сказала панна Ізабелла, одступаючи від нього. Потім почала спускатися з крутого укосу так вільно і граціозно, наче то була алея в парку.

— Який же я падлюка! Як я міг її підозрювати?! — прошепотів Вокульський.

І раптом йому причулося, що якийсь таємничий голос каже йому: «Вибирай між тисячами таких, як Венгелек, що потребують допомоги, і єдиною жінкою, яка оце зараз спускається з гори». «Я вже вибрав!» — подумав Вокульський.

— Але до замку я сама не вийду, вам доведеться подати мені руку, — сказала панна Ізабелла, ставши проти Вокульського.

— Може, дозволите провести вас другою дорогою, там буде легше, — напросився Венгелек.

— Веди.

Вони обійшли гору кругом і почали підніматися річищем висхлого струмка.

— Якого дивного кольору це каміння, — зауважила панна Ізабелла, дивлячись на брили вапняку, поплямованого бурими цятками.

— Це залізна руда, — сказав Вокульський.

— Ні, втрутився Венгелек, — то не руда, то кров…

Панна Ізабелла але спинилася.

— Кров?.. — спитала вона.

Вони вже стояли на вершині пагорка, від решти компанії їх закривав напівзруйнований мур. Відціля видно було замковий двір, порослий терном і барбарисом. Під одною з веж лежала величезна брила граніту.

— Оце той камінь, — сказав Вокульський.

— Ага, це він… Цікаво, як його сюди винесли?.. Так що ви сказали про кров? — спитала панна Ізабелла Венгелека.

— Це старовинна бувальщина, — відповів Венгелек, — її мені розказував ще дід. Та про неї тут знають усі.

— То розкажіть її нам, — наполягала панна Ізабелла. — Я люблю слухати легенди коло руїн. Понад Рейном їх сила-силенна…