Болеслав Прус - Лялька

Для жодної жінки, чи то буде Вонсовська, чи моя покоївка, не секрет, що в Евеліні не прокинулись ще ні розум, ні серце; все в ній іще спить. А тим часом барон вбачає в ній божество й уявляє, бідолашний, що вона його любить!

— Чому ж ви не остережете його? — спитав Вокульський здавленим голосом.

— Та що ти! Це однак нічого не поможе. Скільки разів я вже натякала йому, що Евеліна поки що тільки зіпсоване дитя, лялька. Може, колись з неї щось і буде, але зараз… їй якраз потрібний Старський… Що ж, — додала вона по паузі, — подумаєш про той цукровий завод?..

Скажи завтра, щоб тобі осідлали коня та проїдься в поле і подивись — хоч сам, а хоч із Вонсовською… Вона жінка варта уваги, повір мені…

Вокульський вийшов від господині дуже збентежений. «Нащо вона говорила про барона й Евеліну? — думав він. — Чи не була це осторога для мене?.. Старський, мабуть, залицяється не тільки до Евеліни. І що то було тоді в бричці? Ах, краще пустити собі кулю в лоб…»

Проте він одразу опам’ятався й почав міркувати: «В бричці мені або привиділось, або було насправді.

Якщо привиділось, то нащо ж мені даремно ганити невинну дівчину, а якщо було насправді… то не буду ж я змагатися з оперетковим баламутом і не жертвуватиму життям задля облудної жінки. Вона має право заводити романи, з ким хоче, але не має права ошукувати людини, єдиною провиною якої є те, що та людина її любить… Треба виїжджати з цієї Капуї [124] Капуя — місто в стародавньому Римі, на певний час завойоване карфагенянами, де воїни Ганнібала серед розкоші втратили войовничість. та братись до роботи. В лабораторії Гейста я заповню життя краще, ніж у салонах…»

Десь о десятій годині вечора до нього в кімнату увійшов страшенно змучений барон. Спочатку він сміявся і намагався говорити дотепи, але потім, задихаючись, упав на стілець і, насилу опанувавши себе, сказав:

— Ви знаєте, шановний пане Вокульський, мені часом здається — не з власного досвіду, бо моя наречена найшляхетніша істота… — проте мені часом здається, що жінки інколи нас обманюють…

— Так, інколи.

— Може, вони в цьому й не винні, але треба визнати, що вони інколи дозволяють, баламутити себе спритним інтриганам…

— Авжеж, дозволяють.

Барон так тремтів, що в нього аж зуби цокотіли.

— А чи не вважаєте ви, — спитав він, подумавши, — що цьому треба було б запобігти?..

— Яким чином?

— Хоч би таким, щоб не давати можливості жінкам близько знайомитись з інтриганами.

Вокульський зареготав.

— Жінку можна захистити від інтриганів, але чи можна захистити її від власних інстинктів?.. Що ви вдієте, коли той, кого ви вважаєте баламутом чи інтриганом, для неї — самець того самого виду, що й вона?

Поступово Вокульського поймав лютий гнів. Він ходив по кімнаті й говорив:

— Як боротись проти закону природи, згідно з яким сука, хоч би й найвищої породи, не піде за левом, а тільки за псом? Поставте перед нею цілий зоологічний сад з найблагороднішими тваринами, вона, однак, відмовиться від них задля кількох псів… І нічого дивного в цьому немає, бо вони належать до її виду.

— Отже, по-вашому, нема ніякої ради? — спитав барон.

— Зараз нема ніякої, а колись буде єдина: щирість в людських взаєминах і свобода вибору. Коли жінці не треба буде удавати закохану та кокетувати з усіма, вона одразу відхилить нелюбих і піде за тим, котрого сподобає.

Тоді не буде ні ошукуваних, ні ошуканців, взаємини стануть природними.

Коли барон пішов у свою кімнату, Вокульський ліг спати. Правда, він не спав цілу ніч, але на ранок до нього повернулась душевна рівновага. «Які я можу мати претензії до панни Ізабелли? — думав він. — Адже вона не казала, що любить мене; дала мені лише тінь надії, що це може коли-небудь статися.

Як я можу її винуватити, коли вона майже не знає мене?

І які дикі думки лізуть мені в голову… Старський?.. Але ж вона хоче посватати його з Вонсовською, то нащо ж би вона заводила з ним роман?.. Заславська любить панну Ізабеллу, сама мені про це казала, нарешті, запросила мене приїхати сюди… Я маю час. Познайомлюся з нею ближче, і якщо вона мене полюбить, то буду щасливий і спокійний. Якщо ні, то повернуся до Гейста. Про всяк випадок продам будинок і магазин і залишусь тільки в Спілці для торгівлі з Росією. За кілька років це даватиме мені тисяч по сто річного прибутку, а їй не загрожуватиме звання галантерейної купчихи».

Другого дня після сніданку Вокульський звелів осідлати коня й виїхав з двору, сказавши, що хоче оглянути околиці. Він несамохіть звернув на дорогу, якою вчора котився екіпаж панни Ізабелли і де, здавалось йому, ще видно сліди коліс… Потім, так само машинально, звернув у ліс, куди все товариство недавно їздило по гриби. Он у тому місці вона сміялась, тут розмовляла з ним, а тут оглядала околиці…