Болеслав Прус - Лялька

Підозріння, гнів — все погасло в ньому.

Замість них в серце йому тоненькою, мов сльоза, цівкою стала сочитись пекуча туга.

В’їхавши в ліс, він зліз з коня й повів його за повід.

Он де стежка, якою вони тоді йшли вдвох, але тепер вона здається якоюсь інакшою. Та частина лісу тоді нагадувала костьол, а тепер — нічогісінько такого не видно.

Навколо сіро й тихо. Чути тільки крякання ворон, що пролітають над лісом, та крик сполоханої білки, що видряпується на дерево й тоненько гавкає, як цуценя.

Вокульський дійшов до галявини, де вони тоді розмовляли з панною Ізабеллою; знайшов навіть стовбура, на якому вона сиділа. Все залишилось, як було, тільки її немає… На кущах ліщини починає жовкнути листя, з сосон, немов павутиння, звисає смуток… Такий невідчутний, а так його оповив! «Яка це дурниця, — думав він, — перебувати в залежності від одної людської істоти! Бо й справді я тільки для неї працював, про неї думав, нею живу. Навіть гірше — задля неї я покинув Гейста… Ну, а що доброго я знайшов би у Гейста? Був би в такій самій кабалі, як і тепер, тільки замість красуні жінки владарем моїм був би старий німець. І так само працював би, навіть тяжче, з тією тільки різницею, що тепер я працюю задля власного щастя, а тоді працював би задля щастя інших, а вони б тим часом розважалися б та кохалися моїм коштом.

Зрештою, чи маю я право нарікати? Рік тому я ледве насмілювався мріяти про панну Ізабеллу, а тепер я вже її знаю і навіть добиваюся взаємності… Та чи знаю ж я її по-справжньому? Вона — кожною своєю клітиною аристократка, то правда, але вона ще не розбирається в житті.

У неї поетична душа, чи мені так тільки здається. Вона, безумовно, кокетка, але й це минеться, коли мене покохає…

Словом, не так воно вже й погано, а через рік…»

Раптом кінь рвучко підняв голову й заіржав; в лісовій гущавині на відповідь йому також залунало іржання й тупіт. Незабаром в кінці доріжки з’явилась амазонка, в якій Вокульський впізнав пані Вонсовську.

— Агей!.. — закричала вона, сміючись, сплигнула з коня й віддала поводи Вокульському. — Прив’яжіть коня…

Ах, як я вже вас знаю! Годину тому питаю господиню: «Де Вокульський?» — «Поїхав у поле оглядати місце, де б можна будувати цукровий завод». «Якраз! — думаю. — Він поїхав у ліс мріяти». Я сказала осідлати для себе коня, і от знаходжу вас на цьому стовбурі, замріяного… Ха-ха-ха!..

— Невже це так смішно?

— Ні, не смішно, але, — як би це сказати?.. — несподівано. Я уявляла вас зовсім інакше. Коли мені сказали, що ви купець, який до того ж швидко нажив велике майно, я подумала: «Купець?.. Значить, він приїхав на село або шукати багатої нареченої, або витягнути у нашої господині грошей на яку-небудь аферу». В усякому разі, я вважала вас людиною холодною, розважливою, яка ходить по лісі й оцінює дерево, а на небо не дивиться, бо від цього немає ніякого зиску. Тим часом що ж я бачу?..

Мрійника, середньовічного трубадура, який утікає в ліс зітхати та відшукувати сліди її ніжок, які вона залишила минулого тижня! Вірного рицаря, який не на життя, а на смерть кохає одну-єдину жінку, а з іншими поводиться грубо й зухвало. Ах, пане Вокульський, як це цікаво… і несучасно!

— Ви вже скінчили? — холодно спитав Вокульський.

— Вже… Тепер ви берете слово?

— Ні, пані. Я пропоную вертатись додому.

Пані Вонсовська спалахнула, як півонія.

— Пробачте, — сказала вона, беручи свого коня за поводи. — Чи не думаєте ви, що я так говорю про вашу любов, аби самій вийти за вас заміж?.. Ви мовчите… Ну, то давайте говорити серйозно. Був момент, коли ви мені подобались; був — і вже минув. Але хоч би й не минув, хоч би я мала вмерти від любові до вас, чого напевне не станеться, бо я не втратила ні сну, ні апетиту, не віддалася б вам… чуєте… хоч би ви плазували коло моїх ніг!

Не могла б я жити з людиною, яка любила іншу так, як ви. Для цього я надто горда. Ви мені вірите?

— Вірю.

— Припустімо. Якщо я сьогодні зачепила вас своїми жартами, то тільки тому, що зичу вам добра. Мені подобається ваше шаленство, і я хотіла б, аби ви були щасливі, тому кажу: викиньте з себе середньовічного трубадура, який в вас сидить, бо ми живемо в дев’ятнадцятому столітті, в якому жінки інакші, ніж ви собі їх уявляєте, про що знає кожен двадцятирічний юнак.

— Які ж вони?

— Гарні, милі, їм подобається водити вас за ніс, а люблять вони остільки, оскільки це дає їм приємність. На драматичне кохання жодна з них не погодиться, принаймні не кожна. Для цього їй повинні надокучити захоплення, а тоді вже вона погодиться иа драматичного коханця.