Болеслав Прус - Лялька

Вокульський іде далі й пильно розглядає будинки. Які тут магазини! Найбідніший з них виглядає імпозантніше, аніж його, що вважається найкращим у Варшаві. Будинки з тесаного каменю, майже на кожному поверсі — балкони або балюстради вздовж цілого поверху. «Дивлячись на цей Париж, можна подумати, що парижани мають потребу безперестанно спілкуватися якщо не в кафе, то на балконах», — думає Вокульський.

І дахи якісь оригінальні: високі, наїжачені цегляними та бляшаними коминами. А на вулицях на кожному кроці перед тобою постає то дерево, то ліхтарний стовп, то кіоск, то якась колона з кулею та шпилями зверху. Життя кипить тут з такою силою, що не може задовольнитись рухом нескінченних валок екіпажів, спорудженням шестиповерхових кам’яних будинків, воно ще бризкає з стін у вигляді статуй та барельєфів, з дахів — у вигляді стрілчастих оздоб та з вулиць — у вигляді незліченних кіосків.

Вокульському здається, ніби він із стоячої води потрапив І митом в окріп, який «клекоче, бризкає й шумить»… [100] З балади Ф. Шіллера «Кубок». Він, людина зріла й енергійна в звичних умовах, відчув себе тут несміливою дитиною, для якої все навколо — нове.

Тим часом життя круг нього далі «клекоче, бризкає й шумить». Кінця не видно юрбі, екіпажам, деревам, сліпучим вітринам і навіть самій вулиці. Голова у Вокульського поступово туманіє. Він перестає сприймати галасливу розмову прохожих, потім ніби глухне на вигуки вуличних торговців, нарешті, перестає чути гуркотіння коліс. Потім йому починає здаватись, що він уже десь бачив і такі будинки, і такий рух, і такі кав’ярні; далі він думає, що не таке воно все вже й величне, нарешті в ньому прокидається здатність подивитися на все критично, і він каже собі, що коли в Парижі французьку мову можна почути й частіше, ніж у Варшаві, то тутешній акцент гірший і вимова менш виразна.

Роздумуючи так, він уповільнює крок і вже перестає давати іншим дорогу. Вирішивши, що тепер уже французи почнуть показувати на нього пальцями, він здивовано помічає, що вони все менш звертають на нього увагу. Побувши одну годину на вулиці, він перетворився на краплю паризького океану.

— Так воно й краще, — шепотів він.

Досі через кожних кільканадцять кроків будинки з лівого або з правого боку розступалися і відкривалась якась бічна вулиця. А зараз суцільна стіна будинків тягнеться на кількасот кроків. Занепокоєний, він поспішає і, нарешті, на велике своє задоволення, доходить до бічної вулиці, завертає трохи за ріг і читає: «Rue St Fiacre» [101] Вулиця святого Фіакра (франц.). .

В пам’яті його зринає якийсь роман Поль де Кока. Знов бічна вулиця, і знов він читає: «Rue du Sentien» [102] Вулиця Сантьєн (франц.). .

— Не знаю, — каже він сам до себе.

За кілька десятків кроків далі бачить: «Rue Poissonпіеге» [103] Вулиця Пуассоньєр (франц.). , що пригадує йому якусь кримінальну справу; а потім одна за одною йдуть коротенькі вулички, що виходять до театру «Жімназ». «А це що таке? — думає він, помітивши з лівого боку величезний будинок, не схожий на жоден з тих, які він досі бачив. Це велетенський кам’яний прямокутник, а в ньому ворота з округлим склепінням. Це, напевне, ворота, які стоять на перехресті двох вулиць. Поруч з ними будка, коло якої спиняються омнібуси; майже навпроти — кафе і тротуар, відгороджений від бруку залізною балюстрадою.

Кроків за триста далі — другі такі самі ворота, а між ними в правий і лівий бік пролягає широка вулиця. Рух тут ще потужніший, цією вулицею їздять омнібуси аж трьох гатунків і трамваї.

Вокульський дивиться праворуч і бачить два ряди ліхтарів, два ряди кіосків, два ряди дерев і два ряди шестиповерхових будинків, що тягнуться на відстань, яка дорівнює Краківському Передмістю і Новому Світові разом. Вулиці не видно кінця, тільки десь далеко вона підноситься до неба, дахи зливаються з землею, і все зникає. «Нехай я навіть заблукаю і спізнюсь на нараду, однак піду в той бік!» — думає Вокульський.

Раптом на повороті його обминає молода жінка; її постать і хода викликають у нього сильне хвилювання. «Вона?.. Ні… По-перше, вона залишилася в Варшаві, а по-друге, я зустрічаю вже другу таку… Обман зору…»

Проте він одразу втрачає силу і навіть пам’ять. Стоїть на перехресті двох обсаджених деревами вулиць і зовсім не пам’ятає, відкіля прийшов. Його поймає панічний страх, знайомий людям, які заблукали в лісі. На щастя, під’їжджає однокінний фаетон, кучер якого приязно усміхається до нього.