Болеслав Прус - Лялька

В купе заходять два французи. Ландшафт тут зовсім інакший: широкі простори, пагорки, виноградники. То тут, то там, обсаджені деревами й обвиті плющем, стоять двоповерхові, старі, але міцні будинки. Знову перевірка речей в чемодані. Пересадка. В вагон заходять три французи й одна француженка і зчиняють такий галас, немов їх зайшло десятеро. Це, видно, люди виховані, проте вони регочуть, кілька разів пересідають з місця на місце, вибачаються перед Вокульським, хоч він не знає, за що.

На одній із станцій Вокульський пише кілька слів Сузіну на адресу: «Париж, «Гранд-отель», і віддає записку кондукторові вагона разом з якимось банкнотом, не турбуючись ні про те, скільки дав, ні про те, чи дійде телеграма до адресата. На наступній станції хтось тиче йому в руку ділу паку банкнотів, і він їде далі. Вокульський помічає, що знов настала ніч, і знову поринає в стан, який може бути сном, а може, тільки втратою свідомості.

Очі у нього заплющені, проте він думає, що спить і що цей дивний стан байдужості залишить його в Парижі. «Париж! Париж! — повторює він уві сні. — Скільки років я про тебе мріяв! Але це минеться. Все минеться!..»

Десята година ранку, нова станція. Поїзд зупиняється під дахом; галас, гомін, крик, біганина. Вокульського одразу атакують три французи, пропонуючи свої послуги. Раптом хтось хапає його за плече.

— Ну, Станіславе Петровичу, щастя твоє, що приїхав.

Вокульський деякий час придивляється до якогось велетня з червоним обличчям і русою бородою і нарешті каже:

— Дивись, Сузін!

Вони обіймаються. Сузіна супроводять два французи, один з яких бере у Вокульського квитанцію на речі.

— Щастя твоє, що приїхав, — каже Сузін, цілуючи його ще раз. — Я думав, що зовсім закручусь у цьому Парижі без тебе. «Париж…» — думає Вокульський.

— Та це все байдуже! — каже далі Сузін. — Але ти от так загордів серед вашої паршивої шляхти, що про мене вже й не думаєш. Але ж задля тебе самого жаль таких грошей… Ти втратив би тисяч з п’ятдесят…

З’являються знову ті два французи, що прийшли з Сузіним, і кажуть, що можна їхати. Сузін бере під руку Вокульського і виводить на площу, де стоїть безліч омнібусів, а також однокінних та парокінних екіпажів з кучерами попереду або позаду. Вони проходять десятків зо два кроків, підходять до парокінного екіпажа з лакеем, сідають і їдуть.

— Дивись, — каже Сузін, — це вулиця Лафайєта, а ото бульвар Маджента. Ми поїдемо Лафайєтом аж до готелю коло опери. Кажу тобі: чудо, а не місто! Ну, а як побачиш Єлісейські Поля, а потім сад між Сеною і Ріволі… Ех!.. Кажу тобі: чудо, а не місто!.. Тільки у жінок завеликі турнюри. Але тут інші смаки… Ну, та й радий же я, що ти приїхав; п’ятдесят або й більше тисяч карбованців це ж таки не абищо… Бачиш, он опера, он бульвар Капуцинів, а он і наша хата.

Вокульський бачить величезний шестиповерховий будинок клинуватої форми, оперезаний вздовж третього поверху залізною балюстрадою. Будинок стоїть на широкій вулиці, обсадженій ще молодими деревами, а по ній сюди й туди їдуть сотні омнібусів, екіпажів, верхівців і піших людей. Рух такий, ніби не менш як половина Варшави збіглась сюди на якесь видовище. Вулиця гладенька, як паркет. Вокульський бачить, що він у самому центрі Парижа, але не відчуває ні хвилювання, ні цікавості. Все йому байдуже.

Екіпаж в’їжджає в розкішні ворота, лакей відчиняє дверцята, вони виходять. Сузін бере Вокульського дід руку й веде до маленької кімнатки, яка зараз же починає підноситись вгору.

— А це ліфт, — каже Сузін. — У мене тут два номери.

Один на другому поверсі за сто франків на добу, а другий на четвертому — за десять франків. Для тебе я також найняв за десять. Нічого не вдієш — виставка!..

Вони виходять з ліфта в коридор і за хвилину опиняються в розкішно оздобленій кімнаті. Меблі в ній з червоного дерева, над широким ліжком — балдахін, а в шафі замість дверей — величезне дзеркало.

— Ну, сідай, Станіславе Петровичу. Хочеш їсти чи пити, тут чи в залі?.. Ну, п’ятдесят тисяч твої… Я дуже радий.

— Скажи мені, — вперше озвався Вокульський, — за що ж це я маю одержати п’ятдесят тисяч?

— Може, навіть більше.

— Гаразд. Але за що?

Сузін з розгону сідає в крісло, складає руки на животі й починає реготати.

— От за це саме, що питаєш!.. Інші не питають, за що беруть гроші, тільки давай! А ти один хочеш знати, як та за що заробиш таку суму. Ах ти, голубе сизий!..

— Це не відповідь.

— Зараз я тобі відповім, — каже Сузін. — Насамперед за те, що ти мене ще в Іркутську чотири роки розуму вчив.