Болеслав Прус - Лялька

Вокульський іде ліворуч і за рогом свого готелю бачить другий такий самий полотняний дашок і другу групу людей, які щось п’ють коло самого тротуару. Тут сидить чоловік зо сто, якщо не більше; чоловіки тримаються розв’язно, дами весело, фамільярно і в той же час невимушено.

Ідуть та й їдуть однокінні й парокінні екіпажі, тротуаром сунуть в один і в другий бік юрби пішоходів, серединою вулиці посуваються зелені й жовті омнібуси, дорогу їм перетинають коричневі, і всі вони повні всередині, всі везуть пасажирів ще й на дахах.

Вокульський стоїть серед площі, від якої розходиться сім вулиць. Він перелічує їх раз і другий — ні, таки сім вулиць!.. Куди ж іти? Мабуть, туди, де зелено. Он якраз дві вулиці, що перетинаються під прямим кутом, обсаджені деревами… «Піду-но я вздовж готелю», — думає Вокульський.

Він повертається ліворуч і зупиняється вражений. Перед ним височить якась величезна споруда.

Внизу — ряди аркад і статуй, на другому поверсі величезні гранітні колони і трохи менші мармурові з золотими капітелями. На рівні даху по кутках орли й позолочені статуї, що височать над позолоченими баскими кіньми. Дах спереду положистий, вище підноситься купол з короною зверху, а ще вище тригранчаста верхівка, також з групою фігур на самому верху. Всюди мармур, бронза, золото, всюди колони, статуї і барельєфи… «Опера? — думає Вокульський. — Та тут же мармуру і бронзи більше, ніж у всій Варшаві!»

Він пригадує свій магазин, оздоби міста, червоніє і йде далі. Відчуває, що Париж одразу приголомшив його, і — задоволений цим.

Кількість екіпажів, омнібусів і пішоходів збільшується неймовірно. Через кожні кілька кроків — веранди, круглі столики біля самого тротуару, а коло столиків — люди. За каретою з лакеєм на задку тягнеться запряжений собакою кізок, його обминає омнібус; потім проходять два носії з вантажем, потім їде високий шарабан на двох колесах, за ним дама й мужчина верхи на конях і знову безконечна палка екіпажів. Біля тротуару візок з букетами квітів, другий — з фруктами, на протилежному боці паштетник з своїм товаром, тут же продають газети, старі речі, книжки, гострять ножі…

— M’rchand d’habits… [96] Торговець одежею!.. (Франц.) (Вигук французьких тандитииків).

— «Figaro»!.. [97] «Фігаро» — популярна паризька газета.

— Exposition! [98] Виставка! (Франц.)

— «Guide Parisien»!.. trois francs! trois francs!.. [99] Паризький путівник! три франки! три франки!.. (Франц.)

Хтось всуває Вокульському в руку книжку, він платить три франки й переходить на другий бік вулиці. Йде швидко, але бачить, що всі його випереджають: і екіпажі, й піші.

Та це ж якісь масові перегони! Тому й він прискорює ходу, і хоч нікого не випередив, але вже звертає на себе загальну увагу. Його насамперед атакують рознощики газет і книжок, на нього поглядають жінки, насмішкувато позирають чоловіки. Він, Вокульський, такий знаменитий у Варшаві, відчуває себе тут несміливим, як дитина… І це йому приємно. Як би він хотів знову стати дитиною тих часів, коли його батько радився з приятелями: чи віддати сина в школу, чи до купця в науку?

В цьому місці вулиця трохи повертає праворуч. І тут Вокульський бачить перший чотириповерховий будинок. Для нього це — зворушливе видовище. Справді, яка мила несподіванка — чотириповерховий будинок серед шестиповерхових!..

Раптом його обминає екіпаж з грумом на передку, позаду сидять дві жінки. Одної він зовсім не знає, а друга…

— Вона! — шепоче Вокульський. — Це неймовірно!..

Він відчуває, що знесилюється. На щастя, поблизу — кав’ярня. Вокульський майже падає на стілець коло самого тротуару; з’являється гарсон, щось питає, потім приносить мазагран. Водночас якась дівчина пришпилює до його сюртука квітку, а рознощик газет кладе перед ним «Фігаро».

Вокульський кидає дівчині десять франків, рознощикові газет франк, п’є мазагран, розгортає газету й читає: «Її величність королева Ізабелла…»

Він жмакає газету й ховає в кишеню, не допиває мазаграну, платить за нього і встає з-за столу. Гарсон поглядає на нього скоса, два відвідувачі, що бавляться тоненькими паличками, закидають ноги на коліна ще вище, а один з них нахабно розглядає його в монокль. «А що, коли я дам оцьому франтові по морді? — думає Вокульський. — На завтра дуель, і, може, він убив би мене?.. А якби я його вбив?..»

Він пройшов близько коло франта й так подивився йому в очі, що у того монокль упав на жилетку, а з губів збігла глузлива посмішка.