Болеслав Прус - Лялька

— «Гранд-отель», — каже Вокульський, сідаючи.

Візник доторкається рукою до капелюха і гукає:

— Вперед, Лізетко!.. Цей благородний чужоземець поставить тобі за швидку їзду кухоль пива!

Потім, сівши боком до Вокульського, каже:

— Одне з двох, громадянине: або ви тільки сьогодні приїхали, або добре поснідали?..

— Сьогодні приїхав, — відповів Вокульський, заспокоєний виглядом його повного, червоного безбородого обличчя.

— І трохи випили, це зразу видно, — зауважує візник. — А таксу знаєте?

— Мені байдуже.

— Вперед, Лізетко!.. Дуже мені сподобався цей чужоземець, і я думаю, що тільки такі й повинні приїжджати на нашу виставку. А ви певні, громадянине, що нам треба їхати саме до «Гранд-отелю»? — звертається він до Вокульського.

— Цілком певний.

— Вперед, Лізетко!.. Цей чужоземець збуджує в мені пошану. Ви, громадянине, бува, не з Берліна?

— Ні.

Візник деякий час дивиться на нього, потім каже:

— Тим краще для вас. Правда, я не маю претензії до пруссаків, хоч вони й загарбали у нас Ельзас і чималий кусень Лотаріигії, але що не люблю, то таки не люблю, коли у мене за спиною сидить німець. Ну, то відкіля ж ви, громадянине?

— З Варшави.

— Ah, сa! [104] Ах, так! (Франц.) Прекрасна країна! Багата країна… Вперед, Лізетко!.. Значить, ви — поляк? Я знаю поляків… Он де площа Опери, громадянине, а ото «Гранд-отель».

Вокульський кинув візникові три франки, вбіг у ворота, а з них на четвертий поверх. Коло номера його зустрів привітною усмішкою слуга й подав йому записку Сузіна й пачку листів.

— До вас багато відвідувачів… і багато відвідувачок! — сказав слуга, лукаво поглядаючи на нього.

— Де вони?

— В приймальні, в бібліотеці, в їдальні… Мсьє Жюмар уже нетерпеливиться…

— Хто це мсьє Жюмар?

— Дворецький ваш і пана Сюзена… Дуже здібний чоловік і міг би вам багато чим прислужитися… аби був певний, що одержить… так, з тисячу франків нагороди, — так само лукаво говорить слуга.

— Де ж він?

— На другому поверсі, в вашій приймальні. Мсьє Жюмар дуже здібний чоловік, але і я міг би стати в пригоді вашому превосходительству, хоч моє прізвище й Міллер. Насправді я ельзасець і даю слово честі, замість брати від вас, я щоденно платив би вам по десять франків, аби тільки нам поквитатися з пруссаками.

Вокульський увійшов у помер.

— Найбільше остерігайтесь пане, отієї баронеси, яка вже дожидає в бібліотеці, хоч мала прийти о третій годині… Можу заприсягтися, що вона німкеня. Не даром же я ельзасець…

Останні слова Міллер промовив півголосом і вийшов у коридор.

Вокульський розпечатав записку Сузіна і прочитав: «Засідання почнеться аж о восьмій. У тебе залишається багато вільного часу, отже, поговори там з відвідувачами, а особливо з жіноцтвом. Я вже, їй-богу, застарий, щоб усім їм догодити».

Вокульський почав переглядати листи. Це були переважно реклами купців, перукарів, зубних лікарів, просьби про допомогу, пропозиції розкрити якісь таємниці, навіть відозва Армії порятунку. [105] Армія порятунку — реакційна релігійно-філантропічна організація, заснована в 1878 році в Лондоні священиком Вільямом Бутсом.

Серед безлічі листів вразив Вокульського такий: «Молода, елегантна і пристойна особа хоче оглянути з Вами Париж. Видатки пополовині. Відповідь залишити у швейцара готелю».

— Оригінальне місто! — зауважив Вокульський.

Другий, ще цікавіший лист був від тієї баронеси, що мала прийти о третій годині на побачення в бібліотеку.

— Значить, через півгодини…

Він подзвонив і сказав подати в номер сніданок. Через кілька хвилин йому принесли шинку, яйця, біфштекс, якусь невідому рибу, кілька пляшок різноманітних напоїв і філіжанку чорної кави. Він їв усе з вовчим апетитом, пив не гірше, потім сказав Міллерові провести його в приймальню.

Слуга вийшов з ним у коридор, натиснув гудзика від дзвінка, щось сказав у рупор і ввів Вокульського в ліфт.

За хвилину він опинився на другому поверсі, і як тільки відчинилися двері ліфта, перед ним постав якийсь елегантний пан з невеликими вусами, у фраку й білому галстуку.

— Жюмар… — відрекомендувався пан, уклонившись.

Вони пройшли кілька кроків коридором, і Жюмар відчинив двері розкішного салону. Вокульський мало не поточився назад, побачивши золочені меблі, величезні дзеркала та барельєфи на стінах. Посеред салону стояв великий стіл, накритий дорогою скатеркою і завалений паперами.

— Можна впустити відвідувачів? — спитав Жюмар. — Ці, мені здається, не дуже небезпечні. Насмілюся тільки звернути вашу увагу на баронесу. Вона чекає в бібліотеці.