Болеслав Прус - Лялька

— Ні, пані.

— Я можу продати вам важливу таємницю…

— Я не маю права купувати таємниці, — відповів трохи збентежений Вокульський.

Дама ворухнулася в кріслі.

— Не маєте права? То чого ж ви сюди приїхали?.. — сказала вона з легкою усмішкою.

— І все-таки не маю права.

Дама встала.

— Ось тут адреса, — жваво сказала вона, — по якій мене можна знайти протягом двадцяти чотирьох годин, а тут… записка, над якою ви, може, трохи подумаєте. Бувайте.

Вона з шелестом вийшла. Вокульський розгорнув записку і прочитав відомості про себе і про Сузіна, які звичайно вписуються в паспорт. «Ну, зрозуміло, — думав Вокульський. — Міллер прочитав мій паспорт і зробив з нього виписки, навіть з помилками: «Воклюскі». Що за чорт! Невже вони вважають мене за дитину?»

Відвідувачів уже не було, і Вокульський викликав до себе Жюмара.

— Що, пане, накажете? — спитав елегантний дворецький.

— Хотів з вами поговорити.

— Приватно? В такому разі дозвольте сісти. Вистава скінчилась, костюми винесені на склад, актори стають рівноправними особами.

Він сказав це трохи іронічним тоном і поводився як дуже добре вихована людина. Вокульський дивувався все більше.

— Скажіть, будь ласка, що воно за люди? — спитав він.

— Оці, котрі були у вас? Люди, як і всі інші: гіди, винахідники, посередники. Кожен працює, як уміє, і намагається продати свою працю якнайдорожче. А що вони люблять заробити, якщо вдасться, більше, ніж варта їхня праця, то це вже суто французька риса.

— Ви не француз?

— Я?.. Народився в Відні, вчився в Швейцарії і Німеччині, довгий час жив в Італії, Англії, Норвегії, Сполучених Штатах… Моє прізвище найкраще визначає мою національність [106] Жюмар (Jumart) — суміш (франц.) ; я є тим, в чиїй оборі живу: волом поміж волами, конем поміж кіньми. А поскільки я знаю, відкіля у мене гроші, і люди про це знають, то до всього іншого мені нема діла.

— Я вас не розумію, — сказав Вокульський.

— Знаєте, — говорив далі Жюмар, тарабанячи пальцями по столі, — я дуже багато вештався по світі, щоб надавати значення національності. Для мене існують тільки чотири національності, незалежно від мови. Номер перший — ті, про котрих я знаю, відкіля у них гроші і на що вони їх витрачають. Номер другий — ті, про котрих знаю, відкіля вони гроші беруть, але не знаю, на що вони їх витрачають. Номер третій — видатки відомі, а прибутки ні.

І нарешті номер четвертий — ті, про яких мені невідомо, ні відкіля вони беруть гроші, ні на що їх витрачають.

Про пана Ескабо я знаю, що він має прибутки від трикотажної фабрики, а витрачає їх на виробництво якоїсь пекельної зброї, отже, я його поважаю. Щодо баронеси, то я не знаю, ні відкіля вона бере гроші, ні на що їх витрачає, тому я не вірю їй.

— Я купець, пане Жюмар, — сказав Вокульський, трохи ображений цією теорією.

— Знаю. А крім того, ви ще приятель пана Сюзена, що також дає певний процент. Зрештою, мої зауваження стосуються не вас: я висловив їх як сентенції, які, сподіваюсь, будуть мені оплачені.

— Ви філософ, пане Жюмар, — буркнув Вокульський.

— Навіть доктор філософії двох університетів, — повідомив Жюмар.

— І виконуєте роль…

— Лакея? — хотіли ви сказати, перебив, сміючись, Жюмар. — Працюю, щоб заробити на прожиток і забезпечити собі на старість ренту. А про звання мені байдуже: їх у меле вже стільки було!.. Світ подібний до аматорського театру, отож непристойно хапатися за перші ролі і відмовлятися від другорядних. А втім, кожна роль хороша, аби тільки артистично її зіграти та не ставитись до неї надто серйозно.

Вокульський ворухнувся. Жюмар встав із стільця й, галантно вклонившись, промовив:

— До ваших послуг, пане Вокульський.

І вийшов із салону.

— Гарячка у мене, чи що? — прошепотів Вокульський, стискаючи голову руками. — Я знав, що Париж дивне місто, але щоб аж настільки дивне…

Глянувши на годинник, він побачив, що було лише пів на четверту.

— До засідання ще більш як чотири години, — пробурмотів він, відчуваючи, що його огортає тривога на думку: як збути цей час? Він побачив уже стільки нового, розмовляв із стількома новими людьми, а воно допіру пів на четверту!..

Його мучив якийсь неспокій, чогось йому бракувало. «Може, знову чого-небудь з’їсти? Ні. Може, почитати?

Теж ні. Може, з ким-небудь поговорити? Ні, наговорився вже понікуди!» Люди обридли йому; найменш неприємні з них були ті, що хворіли на манію винахідництва, та дивак Жюмар із своєю класифікацією людського роду.