Болеслав Прус - Лялька

Не раз він сам собі здавався істотою, яка через випадковий збіг обставин народилася лише два дні тому отут, на паризькому брукові, а все, що тривожило його пам’ять, було тільки обманом, якимось забутим сном, що ніколи в дійсності не існував. Тоді він говорив собі, що цілком щасливий, їздив з одного кінця Парижа в другий і, мов шалений, пригорщами розкидав луїдори.

— Однаково! — казав він сам собі.

Аби тільки не ота краплина гіркоти, така крихітна й така пекуча! Інколи на тлі сірих днів, коли йому здавалося, що на його голову валиться весь цей світ палаців, фонтанів, статуй, картин і механізмів, траплявся випадок, який нагадував йому, що він — не примара, а жива людина, хвора на рак душі.

Якось він був у театрі «Вар’єте» на вулиці, Монмартр, недалеко від свого готелю. Того вечора ставили три веселі п’єски, в тім числі оперетку. Він пішов туди, щоб забутися. Як тільки піднялась завіса, хтось з акторів промовив плаксивим голосом: «Коханець все може вибачити своїй коханці, крім другого коханця…»

— Інколи доводиться вибачати і трьох, і чотирьох! — зауважив француз, що сидів поруч з Вокульським, і засміявся.

Вокульському перехопило дух, йому здалося, що під ним розступається земля, а стеля валиться на голову. Він не міг більше витримати, встав з свого місця, яке, на нещастя, було посеред залу і, наступаючи на ноги-глядачам, облитий холодним потом, утік з вистави.

Він поспішав до свого готелю і вбіг у перше, яке трапилось, кафе на розі вулиці. Про що його питали, що він одповідав, не міг згадати. Пам’ятав тільки, що йому подали коньяк у графині, позначеному рисками, які відповідали обсягові чарки.

Вокульський пив і думав: «Старський — це другий коханець, Охоцький — третій…

А Россі?.. Россі, якому я влаштував овації і носив у театр подарунки… Ким був він? Який же я дурень! Та ця ж жінка Мессаліна, якщо не тілом, то духом. І я, я повинен шаленіти за нею?.. Я!..»

Він відчув, що обурення заспокоює його; коли підійшов гарсон, щоб розрахуватись… графин був порожній. «Виходить, коньяк заспокоює…» — подумав він.

З того часу, коли йому зустрічалась жінка, в руках, в убранні або в обличчі якої він бачив щось незбагненно знайоме, Вокульський заходив у кафе й випивав графин коньяку. І тільки тоді він сміливо міг думати про панну Ізабеллу і дивувався, як це такий чоловік, як він, міг любити таку жінку. «Але я, мабуть, заслуговую на те, щоб бути першим і останнім…» — думав він.

Графин спорожнявся, а він, схиливши голову на руки, куняв, на втіху гарсонів та публіки.

І знову цілими днями оглядав виставку, музеї, артезіанські колодязі, школи й театри — не для того, щоб узнати щось нове, а для того, щоб заглушити спогади.

Потроху, на тлі глухого невиразного страждання, у нього почало народжуватись питання: чи є в структурі Парижа якась послідовність, система? Чи існує предмет, з яким можна його порівняти, і порядок, до якого його можна пристосувати.

Відкіля не подивись, з Пантеону чи з Трокадеро, Париж здавався однаковим; це було море будинків, порізане тисячами вулиць, нерівні дахи — як хвилі, комини — як бризки піни, а вежі та колони — як вали.

— Хаос! — казав сам собі Вокульський. — Але інакше й не може бути там, де зливаються мільйони зусиль. Велике місто — як хмара куряви: контури його випадкові, а в структурі не може бути логіки. Якби ця логіка була, її давно збагнули б автори путівників, — на те ж вони й існують.

І він придивлявся до плану міста, кепкуючи з власних зусиль щось у ньому збагнути. «Тільки одна людина, до того ж людина геніальна, може створити якийсь стиль, якийсь план, — думав він. — Але щоб мільйони людей, які працюють протягом століть і нічого одне про одного не знають, могли витворити якусь логічну цілість, — це просто неймовірно».

Але поступово, на своє велике здивування, він спостеріг, що Париж будований кільканадцять століть мільйонами людей, які не знали одне одного й не думали ні про які плани, все-таки цей план має, становить єдину цілість, і навіть досить логічну.

Насамперед його вразило те, що Париж схожий на величезне блюдо: дев’ять верстов завширшки з півночі на південь і одинадцять завдовжки — зі сходу на захід. В південній Частині блюдо було розколене — це по ньому дугою проходила Сена від південно-східного кутка через середину міста і завертала до південно-західного кутка. Такий план могла б накреслити восьмирічна дитина. «Ну, гаразд, — думав Вокульський, — але де тут якийсь порядок у розміщенні визначних будівель? Собор Паризької матері божої з одного боку, Трокадеро — з другого, а Лувр, а біржа, а Сорбонна!.. Хаос, та й годі…»