Болеслав Прус - Лялька

— Пані просять, — мовив в цю мить Миколай, з’явившись у дверях кабінету.

Пан Томаш урочисто підвівся з крісла й церемоніальним кроком увів гостя в вітальню.

Згодом Вокульський не раз намагався відтворити в пам’яті, яка була та вітальня і як він увійшов туди, але всіх подробиць так і не міг згадати. Пам’ятав тільки, як у дверях двічі уклонився панові Томашеві, як потім на нього війнуло якимись пахощами, як він уклонився дамі в кремовій сукні з яскраво-червоною трояндою на плечі, потім — другій дамі, високій, в чорному вбранні, яка дивилась на нього з острахом. Принаймні гак йому здалося.

Лише через кілька хвилин він зрозумів, що дама в кремовій сукні — панна Ізабелла. Вона сиділа в кріслі, з невимовною грацією перехилившись у його бік, і, лагідно дивлячись йому в очі, говорила:

— Моєму батькові, як вашому спільникові, доведеться довго практикуватись, поки він зможе вас задовольнити.

Отож від його імені прошу бути до нього поблажливим.

Вона простягнула йому руку, до якої Вокульський ледве насмілився доторкнутись.

— Пан Ленцький, як спільник, потребує тільки надійного адвоката й бухгалтера, які час від часу перевірятимуть рахунки. Решту ми беремо на себе.

Йому здалося, що він сказав несосвітенну дурницю, і він почервонів.

— У вас, мабуть, багато роботи в такому великому магазині… — промовила вбрана в чорне панна Флорентіна і ще більше злякалася.

— Не так багато. На мені лежить відшукання оборотних фондів та зв’язки з клієнтурою, а приймає та оцінює товари персонал магазину.

— Так, але чи можна ж в усіх випадках звірятися на чужих людей! — зітхнула панна Флорентіна.

— Я маю прекрасного управителя, а заразом і приятеля, який провадить всю справу краще, ніж я міг би провадити.

— Ви щасливий, пане Станіславе… — підхопив пан Ленцький. — Ви цього року виїжджаєте за кордон?

— Хочу поїхати в Париж на виставку.

— Заздрю вам, — озвалась панна Ізабелла. — Я вже два місяці тільки про паризьку виставку і мрію, але папа щось не виявляє такої охоти.

— Наш виїзд цілком залежить від пана Вокульського, — відповів батько. — Раджу тобі якнайчастіше запрошувати його на обід і пригощати смачними стравами, щоб у нього був хороший настрій.

— Обіцяю щоразу, коли ви захочете нас відвідати, сама заглядати на кухню. Але чи досить в таких випадках добрих намірів?

— З вдячністю приймаю обіцянку, — промовив Вокульський. — Але це не вплине на термін вашого виїзду в Париж, бо він залежить тільки від вашої волі.

— Merci, — прошепотіла панна Ізабелла.

Вокульський схилив голову. «Знаю я, чого варте цеє «merci», — подумав він. — За нього розплачуються кулями».

— Можна запросити панство до столу?.. — промовила панна Флорентіна.

Вони перейшли до їдальні, посеред якої стояв круглий стіл, накритий на чотири персони. Вокульського посадили поміж панною Ізабеллою та її батьком, навпроти панни Флорентіни. Він уже був цілком спокійний, настільки спокійний, що це його аж лякало. У нього десь подівся любовний запал, і він питав сам себе: «Чи справді я кохаю цю жінку? Чи можливо любити так шалено, сидіти поруч з предметом своєї безумної пристрасті й відчувати в душі таку тишу, таку незмірну тишу?..» Думки його були такі спокійні, що він не тільки бачив найменший порух на обличчях своїх співбесідників, а навіть (що вже було просто смішно), дивлячись на панну Ізабеллу, в думці зробив такий підрахунок: «Сукня. П’ятнадцять ліктів сурового шовку по карбованцеві — п’ятнадцять карбованців… Мережива — карбованців на десять, робота — п’ятнадцять… Разом — сорок карбованців сукня, карбованців сто п’ятдесят сережки і десять грошів троянда…»

Миколай став подавати страви. Вокульський без ніякого апетиту з’їв кілька ложок холодника, запив портвейном, потім скуштував печені й запив пивом. Усміхнувся, сам не знаючи чому, і в нападі якоїсь легковажності вирішив робити помилки проти етикету за столом. Насамперед він, скуштувавши печені, поклав ножа й виделку на підставку поруч з тарілкою. Панна Флорентіна аж здригнулась, а пан Томаш з великим запалом почав оповідати, як одного разу на балу в Тюільрі він, на прохання імператриці Євгенії, танцював менует з дружиною якогось маршала.

Подали судака, якого Вокульський атакував ножем і виделкою. Панна Флорентіна мало не зомліла, панна Ізабелла подивилась на сусіда з поблажливою жалістю, а пан Томаш… також почав їсти судака ножем і виделкою. «Які ж ви дурні!» — думав Вокульський, відчуваючи, що в ньому прокидається щось схоже на погорду. До цього всього панна Ізабелла звернулася до батька — правда, без тіні ущипливості: