Болеслав Прус - Лялька

— Поки що нічого, але буде гірше: берлінський конгрес думає, як би задушити —Європу, Бісмарк — як би задушити конгрес, а євреї — як би остригти нас до решти… — відповів молодий маестро, гарненький, як херувим, і прибраний, немов зійшов зі сторінки модного журналу.

Він зав’язав Вокульському на шиї серветку і, блискавично намилюючи йому щоки, говорив далі:

— В місті, пане добродію, поки що тихо, а взагалі байдуже. Вчора я був з компанією на Саській Кемпі. Ну й молодь, скажу я вам, тепер!.. Посварилися на танцях і — прошу пана уявити собі… Голівку трохи вище, s’il vous plait… [77] Будь ласка… (Франц.)

Вокульський підвів голову вище й побачив у свого майстра золоті запонки на досить брудних манжетах.

— Значить, посварились на танцях, — розказував далі молодий франт, — поблискуючи бритвою перед очима Вокульського, — і прошу собі уявити: один хотів загилити другого по фасаду, а вдарив даму!.. Зчинився галас… дуель… Мене, звісно, обрали секундантом, через що я й мав сьогодні клопіт, бо у мене був тільки один пістолет. Коли оце з півгодини тому приходить до мене той, котрий образив, і каже, що нема дурних стрілятись, нехай, мовляв, ображений загилить і його, тільки один раз, не більше. Голівку праворуч, s’il vous plait… Ну, знаєте, я так обурився (лише півгодини тому), що схопив того хлюста за гальорку, дав йому коліном в антресолю і — геть за двері! Ну, хіба ж можна стрілятися з таким йолопом, n’est-ce pas?.. [78] Правда ж? (Франц.) Тепер ліворуч, s’il vous plait.

Він закінчив голити, обмив Вокульському лице і, накинувши на нього щось подібне до арештантського халата, говорив далі:

— От я приходжу до вас то ранком, то вдень, то ввечері, а ніколи не помітив і сліду жінки…

Він узяв в руки гребня й щітку і почав зачісувати.

— Приходжу в різний час, а око в мене, пане добродію, ого!.. І от — ні рубчика спіднички, ні черевичка, ніякої поворозочки! А доводилось мені навіть у одного каноніка бачити корсет; правда, він знайшов його на вулиці і якраз мав анонімно надіслати до редакції. А у офіцерів, пане добродію, особливо у гусарів!.. (Голівку вниз, s’il vous plait.).

Що там тільки робиться!.. У одного, пане добродію, застав аж чотирьох молодих дам, і всі — веселенькі… З того часу, слово честі, завжди кланяюсь йому на вулиці, хоч вігі уже не запрошує мене і заборгував п’ять карбованців. Але, пане добродію, коли я міг заплатити за квиток на концерт Рубінштейна шість карбованців, то для такого віртуоза мені не жаль п’яти… Може, трохи почорнити волосся, je suppose que oui? [79] Я гадаю, що варто? (Франц.)

— Дякую, — відмовився Вокульський.

— Я так і думав, — зітхнув перукар. — Ви зовсім не дбаєте про свою зовнішність, а це не гаразд!.. Я знаю кількох балерин, які охоче поділили б з вами компанію, а воно варто, слово честі, варто! Прекрасні фігури, дубові м’язи, бюст — як пружинний матрац, рухи повні грації і вимоги не надмірні, особливо у молодих. Бо жінка, прошу пана, чим старіша, тим дорожча, мабуть, через те на шістдесятилітню піхто й не зазіхає, бо вона ціни собі не складе. Тут сам Ротшільд збанкрутував би!.. А початкуючій дасте якихось три тисячі кербелів на рік, кілька подаруночків, і вона буде вам вірна… Ах, жіночки, жіночки!.. Я через них невралгії доскочив, але сердитись не можу…

Він мистецьки скінчив своє діло, вклонився за всіма правилами доброго тону і з усмішкою на обличчі вийшов.

Дивлячись на його величну міну і портфель, в якому він носив щітки та бритви, можна було подумати, що це чиновник з якого-небудь міністерства.

Коли він пішов, Вокульський навіть не згадав про молодих і невибагливих балерин; його цікавило надзвичайно важливе питання, суть якого містилася в трьох словах: фрак чи сюртук? «Якщо одягну фрак, то виглядатиму франтом, що пильно додержує етикету, який мене кінець кінцем зовсім не обходить. А якщо одягну сюртук, то можу образити Ленцьких.

До того ж вони могли запросити й ще кого-небудь… Нічого не вдієш, коли я вже зважився на такі дурниці, як власний екіпаж та скаковий кінь, то доведеться одягти і фрак!..»

Думаючи про все це, він сміявся з тієї безодні легковажних вчинків, у які спихало його знайомство з панною Ізабеллою. «О, мій старий Гопфер! — думав він. — О, мої університетські й сибірські товариші! Хто б з вас міг подумати, що мене цікавитимуть такі дурниці?..»

Він одягнув фрак і, ставши перед дзеркалом, з задоволенням оглянув себе. Це тісне вбрання якнайкраще вирізняло його атлетичну постать.

Власний екіпаж чекав уже хвилин з п’ятнадцять, зараз було пів на шосту. Вокульський одягнув легке пальто і вийшов з дому. Сідаючи в екіпаж, він був дуже блідий і дуже спокійний, як людина, що йде назустріч небезпеці.