Болеслав Прус - Лялька

— І умовте його, дорогий мій, — закінчив князь, — щоб він облишив дуелі. Це зовсім зайве; воно добре для людей молодих, а не для поважних і заслужених громадян…

Пан Томаш був у захваті, особливо коли згадував, що всі ці прояви визнання відбуваються напередодні продажу його будинку; рік тому така перспектива відстрашила б від нього людей.

— Я починаю посідати належне мені становище, — прошепотів пан Томаш і раптом оглянувся. Йому здалося, що позад нього стоїть Вокульський. Щоб заспокоїтись, він кілька разів повторив:

— Я нагороджу його… нагороджу. Він може бути певний моєї підтримки.

На третій день після дуелі панні Ізабеллі принесли дорогу шкатулку й листа, який схвилював її. Вона впізнала почерк барона.

«Дорога кузинко! Якщо ти перестанеш дорікати мені за моє нещасне одруження, то я пробачу тобі образи, заподіяні моїй дружині, яка вже й мені самому обридла. Як матеріальний символ укладеного між нами вічного миру посилаю тобі зуба, якого мені вибив вельмишановний пан Вокульський — здається, за те, що я насмілився сказати тобі на скачках. Запевняю тебе, дорога кузинко, що це той самий зуб, яким я тебе досі гриз, але більше вже гризти не буду. Можеш його викинути на вулицю, але шкатулку прошу зберегти на пам’ять. Прийми цю дрібничку від чоловіка, зараз трохи хворого і, повір, не найгіршого, а я сподіватимусь, що ти коли-небудь пробачиш мені мої недоречні злостиві шпильки. З любов’ю і глибокою пошаною твій кузен.

Кшешовський.

P. S. Якщо ти не викинеш мого зуба за вікно, то пришли мені його назад, аби я міг подарувати його моїй незабутній дружині. Вона матиме чим кілька днів журитись, що, здається, їй прописано лікарями. А той пан Вокульський дуже милий і добре вихований чоловік, і я признаюсь, що сердечно полюбив його, хоч він і заподіяв мені таку кривду».

В коштовній шкатулці справді лежав загорнений у папір зуб.

Трохи подумавши, панна Ізабелла одписала баронові дуже зичливого листа, запевнивши його, що вже не сердиться і шкатулку приймає, а зуба з належною шанобою надсилає власникові.

Тут уже не було ніякого сумніву, що тільки завдяки Вокульському барон помирився з нею і попросив пробачення. Панну Ізабеллу ця перемога майже розчулила, а до Вокульського вона відчула ніби вдячність. Вона замкнулася в своєму кабінеті й почала мріяти.

Мріяла про те, що Вокульський продав свій магазин і купив великий маєток, але залишився керівником торговельної спілки, яка дає величезні прибутки. Вся аристократія приймала його у себе, а вона, панна Ізабелла, зробила його своїм повірником. Він примножив їхні маєтності і довів їх до колишнього стану; він виконував усі її доручення; він ні перед чим не спинявся, якщо це було потрібно. Він, нарешті, знайшов їй чоловіка, гідного дому Ленцьких.

Все це він робив тому, що любив її ідеальною любов’ю, любив більш, ніж своє життя. І почував себе цілком щасливим, коли вона усміхалась до нього, або дарувала ласкавим словом, або за якусь виняткову заслугу сердечно стискала йому руку. Коли ж бог дав їй дітей, він знаходив для них бонн і вчителів, збільшував їхні маєтності, і, нарешті, коли вона вмерла (в цьому місці на прекрасні очі панни Ізабелли набігли сльози), він застрелився на її могилі… Ні, з делікатності, яку вона в ньому розвинула, він застрелився на кілька могил далі…

Прийшов батько і перебив її мрії.

— Здається, до тебе писав Кшешовський? — з цікавістю запитав пан Томаш.

Дочка показала на лист, що лежав на столі, й на шкатулку. Пан Томаш прочитав листа, похитав головою і нарешті сказав:

— Він все-таки божевільний, хоч і непоганий чоловік.

Але… Вокульський справді зробив тобі послугу: ти перемогла смертельного ворога.

— Я гадаю, що цього пана треба було б запросити колись на обід… Хотілося б познайомитися з ним ближче.

— Я вже кілька днів збираюся просити тебе про це!.. — радо відповів пан Томаш. — Не можна так суворо додержувати етикету з такою корисною людиною.

— Звичайно, — відказала панна Ізабелла, — адже навіть з вірними слугами ми поводимось часом ласкавіше, ніж звичайно.

— Схиляюсь перед твоїм розумом і тактом, Бельцю!.. — вигукнув пан Томаш і захоплено поцілував її в руку, а потім у чоло.

Одержавши від пана Ленцького запрошення, Вокульський вибіг з магазину на вулицю. Стіни кімнати давили його, а розмова з Жецьким, який зробив йому кілька докорів та зауважень, здалась надзвичайно дурною. Хіба ж не смішно, щоб старий затятий холостяк, який вірить тільки в магазин та в Бонапартів, дорікав йому шаленством?.. «Що ж у тому поганого, що я закохався?.? — думав Вокульський. — Може, воно трохи й пізно, але ж я ціле життя не дозволяв собі цієї розкоші. Кохаються мільйони людей, кохається в природі все здатне відчувати, то чого ж мені одному це має бути заборонено? Якщо ж правильний цей вихідний пункт, то правильне і все, що я роблю. Хто хоче женитись, повинен здобути маєтність, — і я її здобув. Мусить наблизитись до обраної жінки, — і я наблизився. Мусить піклуватися про її добробут і захищати від ворогів, — я роблю одне й друге. Чи, може, в боротьбі за своє щастя я когось скривдив? Чи нехтував обов’язками перед суспільством і ближніми?.. Ах, оті кохані ближні та оте суспільство, яке ніколи не дбало про мене, тільки чинило мені всілякі перешкоди, а від мене завжди вимагало жертв… Тим часом саме те, що вони називають шаленством, змушує мене виконувати так звані обов’язки. Якби не воно, я й досі сидів би, зарившись у книжки, як міль, а сотні людей заробляли б менше грошей. То чого ж вони від мене хочуть?» — роздратовано питав він сам себе.