Болеслав Прус - Лялька

— Помиряться, — байдуже сказала графиня і звеліла їхати додому.

Отоді панна Ізабелла й відступилась несподівано для самої себе від своїх правил і… значливо потиснула руку Вокульському.

Вже доїжджаючи до застави, вона не могла собі цього пробачити. «Як я могла отаке зробити?.. Що такий чоловік про мене подумає?» — докоряла собі панна Ізабелла. Але тут у ній прокинулось почуття справедливості, і вона мусила визнати, що цей чоловік неабиякий.

Щоб зробити мені приємність (бо, напевне ж, не мав інших причин), він підчепив барона й купив його коня…

Весь виграш (безумовний доказ безкорисливості) віддав на притулок, і не кому-небудь, а в мої руки (барон це бачив).

А головно, паче вгадавши мою думку, викликав його на дуель… Правда, теперішні дуелі звичайно кінчаються шампанським, але, в усякому разі, барон переконається, що я ще не така стара… Ні, в цьому Вокульському щось та є.

Шкода тільки, що він — галантерейний купець. Приємно було б мати такого поклонника, але щоб він… займав належне становище в світі».

Повернувшись додому, панна Ізабелла розказала панні Флорентіпі про пригоду на скачках, а за годину забула за неї. Коли ж батько пізно ввечері повідомив її, що Кшешовський обрав секундантом графа Літинського і що той вимагає, аби барон неодмінно попросив пробачення у Вокульського, панна Ізабелла презирливо скривила губи. «Щастить людині! — думала вона. — Мене образили, а його будуть перепрошувати. Якби при мені хто-небудь образив кохану, я б не прийняла ніяких перепросин. А він, звичайно, погодиться…»

Коли ж вона вже лягла в ліжко й почала засинати, у неї раптом зринула інша думка: «А якщо Вокульський не прийме перепросин?.. Адже той самий граф Літинський умовляв його відпродати коня баронові й нічого не вдіяв!.. Ах, боже, які чудні думки приходять мені в голову», — відповіла вона сама собі й заснула.

Другого дня аж до полудня вона й панна Флорентіна були певні, що Вокульський помириться з бароном і що йому інакше зробити навіть незручно. Але пополудні пан Томаш пішов у місто й повернувся на обід дуже заклопотаний.

— Що з тобою, папа? — запитала панна Ізабелла, стурбована виразом його обличчя.

— Неприємна історія! — відповів пай Томаш, з розгону сідаючи в шкіряне крісло. — Вокульський не прийняв перепросин, а його секунданти поставили тверді вимоги.

— І на коли?.. — спитала вона тихіше.

Завтра о дев’ятій, — відповів пан Томаш і витер з лоба піт. — Неприємна історія, — повторив він. — Серед членів нашої спілки зчинився переполох, бо Кшешовський досконало стріляє… Якщо цей чоловік загине, то всі мої плани підуть шкереберть. В ньому я втратив би свою праву руку… єдиного виконавця моїх планів… Тільки йому я міг би довірити свій капітал і не маю сумніву, що він давав би мені тисяч з вісім процентів на рік… Доля не на жарт переслідує мене!..

Поганий настрій господаря дому позначився й на інших; за обідом ніхто нічого не їв. Після обіду пай Томаш зачинився в кабінеті й широкими кроками ходив сюди й туди, що свідчило про незвичайне хвилювання.

Панна Ізабелла також пішла в свій кабінет і, як звичайно під час нервового зворушення, лягла на шезлонг. Її посіли сумні думки. «Недовго тривав мій тріумф, — казала вона сама собі. — Кшешовський і справді добре стріляє… Що ж буде, коли він уб’є єдиного чоловіка, який мене захищає? Дуель — таки варварський пережиток! Бо Вокульський з морального погляду вартий більше, ніж Кшешовський, і все-таки… може загинути!.. Остання людина, на яку покладав надії мій батько».

Тут у ній озвалася фамільна пиха. «Правда, мій батько не потребує ласки Вокульського; він довірив би йому свій капітал, зробив би йому протекцію, а той платив би проценти; в усякому разі, шкода його…» їй пригадався старий управитель їхнього маєтку, який прослужив у них аж тридцять років і якого вона дуже любила, дуже йому вірила; може, Вокульський заступив би батькові і їй небіжчика управителя, а їй був би повірником, — і от він загине!..

Якийсь час вона лежала з заплющеними очима, ні про що не думаючи; потім їй в голову стали приходити дивні думки. «Який незвичайний збіг обставин! Завтра за неї битимуться двоє людей, котрі її смертельно образили: Кшешовський злостивими кпинами, а Вокульський — жертвами, які він насмілився їй приносити. Вона йому вже майже пробачила і купівлю сервіза, і векселі, і програні батькові в карти гроші, на які вони жили кілька тижнів… (ні, вона ще не пробачила йому цілком і ніколи не пробачить…) Та як би там не було, а бог покарає того, хто її кривдив… А котрий завтра загине? Може, обидва. Але, мабуть-таки, той, котрий наважився допомагати їй, панні Ленцькій, грішми. Такий чоловік, як і коханець Клеопатри [76] Клеопатра — знаменита красуня, остання цариця стародавнього Єгипту. Про неї ходили легенди, ніби вона наказувала вбивати своїх коханців. , не може залишитися живим…»