Болеслав Прус - Лялька

Того дня, коли Вокульський мав прийти на обід, панна Ізабелла повернулась від графині о п’ятій. Вона була трохи розгнівана, трохи замріяна, а взагалі — прекрасна.

Сьогодні її спіткало щастя й розчарування. Великий італійський трагік Россі, з яким вона й тітка познайомилися в Парижі, приїхав до Варшави на гастролі. Він одразу ж відвідав графиню і з цікавістю розпитував про панну Ізабеллу. Сьогодні він мав прийти вдруге, і графиня спеціально для нього запросила панну Ізабеллу. Тим часом Россі не прийшов, тільки надіслав листа з перепрошенням, виправдуючись несподіваним візитом якоїсь високопоставленої особи.

Кілька років тому, в Парижі, Россі був ідеалом панни Ізабелли; вона закохалася в нього і навіть не приховувала своїх почуттів, наскільки, звичайно, це було можливо для панянки її кола. Славетний артист знав про це, щодня бував у домі графині, грав і декламував усе, що просила панна Ізабелла, а виїжджаючи в Америку, подарував їй «Ромео і Джульєтту» італійською мовою з написом: «Все можна мухам, а мені — нічого!»

Звістка про те, що Россі приїхав у Варшаву і що не забув про неї, схвилювала панну Ізабеллу. Вже о першій годині дня вона була у тітки. Вона щохвилини підходила до вікна, на стукіт кожного екіпажа у неї скоріше билось серце, на кожен дзвінок здригалась, плуталась у розмові, на обличчі їй виступали червоні плями… І от — Россі не прийшов.

А вона сьогодні була така гарна! Навмисне для нього одягла кремову сукню (здалека шовк здавався зім’ятим полотном), у вухах у неї — брильянтові сережки (не більші за горошину) і яскраво-червона троянда на плечі.

І більш нічого. Але нехай Россі пошкодує, що не бачив її!

Прождавши чотири години, панна Ізабелла повернулась додому обурена. Проте взяла в руки примірник «Ромео і Джульєтти» і, переглядаючи його, подумала: «От якби сюди раптом увійшов Россі!..»

Тут було б навіть краще, ніж у графині. Без свідків він міг би шепнути їй якесь ніжне слівце, переконався б, що вона зберігає його подарунки, а головне, переконався б (про що так красномовно свідчить велике дзеркало), що в цій сукні, з цією трояндою, в голубому кріслі вона виглядає, як богиня.

Вона пригадала, що на обіді має бути Вокульський, і мимоволі стенула плечима. Галантерейний купець поруч з Россі, яким захоплюється весь світ, здався їй таким смішним, що їй стало просто жаль його. Якби Вокульський в цю хвилину опинився коло її ніг, вона, може, навіть занурила б пальці в його волосся і, бавлячись ним, як великим псом, прочитала. б йому оцю скаргу Ромео перед Лауренціо:

Вона зітхнула. Хто його знає, скільки разів повторював сам собі ці слова великий бездомник, думаючи про неї?..

І, може, у нього навіть немає повірника!.. Вокульський міг би бути таким повірником: він добре знає, як то мучитись за жінкою, коли ризикував задля неї життям.

Перегорнувши кілька сторінок назад, вона знову почала читати: