Болеслав Прус - Лялька

— Папа, ти мусиш колись і мене навчити їсти рибу ножем.

Це вже Вокульському здалося просто нетактовним. «Мабуть, до кінця обіду від мого кохання нічого не залишиться…» — подумав він.

— Моя дорога, — відповів пан Томаш дочці, — звичай не їсти риби ножем — це просто забобон… Правда ж, пане Вокульський?

— Забобон?.. Не скажу, — заперечив той. — Це тільки звичай, перенесений з відповідних у невідповідні умови.

Пан Томаш аж засовався на стільці.

— Англійці вважають це майже за образу… — промимрила панна Флорентіна.

— Англійці вживають морську рибу, яку можна їсти лише виделкою, а нашу кістляву рибу вони їли б, мабуть, інакшим способом…

— О, англійці ніколи не порушують усталених правил, — боронилась панна Флорентіна.

— Це правда, — погодився Вокульський, — вони не порушують правил у звичайних умовах, але в незвичайних діють за правилом: роби, як тобі зручніше. Мені самому доводилось бачити аристократів-лордів, які баранину з рисом їли пальцями, а бульйон пили просто з каструлі.

Зауваження було гостре. Проте пан Томаш вислухав його з задоволенням, а панна Ізабелла — із здивуванням. Цей купець, що їв баранину з лордами і так сміливо виголошував теорію, ніби рибу треба їсти з допомогою ножа, одразу виріс в її очах. Хто його знає, чи ця теорія не здалася їй важливішою за дуель із Кшешовським.

— Отже, ви ворог етикету? — спитала вона.

— Ні, я тільки не хочу бути його рабом.

— Але в певних колах завжди додержують етикету.

— Не знаю. Але я зустрічав людей найвищого кола, які в певних умовах забували про етикет.

Пан Томаш злегка похилив голову, панна Флорентіна посиніла, а панна Ізабелла подивилась на Вокульського майже ласкаво. Навіть більше, ніж майже… На мить їй здалося, що він — якийсь Гарун-аль-Рашід [81] Гарун-аль-Рашід — арабський каліф (766–809), аматор мистецтв, виступає як могутній владар в багатьох арабських казках. , переодягнений купцем. В серці її росло захоплення, навіть симпатія до нього. Цей чоловік, безумовно, міг бути її повірником, з ним вона зможе розмовляти про Россі.

Після морозива зовсім збентежена панна Флорентіна залишилась у їдальні, а господарі й гість перейшли в кабінет пана Томаша пити каву.

Вокульський саме випив свою чашку, коли Миколай приніс панові Томашеві листа на підносі і промовив:

— Чекає на відповідь, вельможний пане.

— Ага, від графині… — сказав пан Томаш, глянувши на адресу. — Ви дозволите?

— Якщо ви не маєте нічого проти, — перебила панна Ізабелла, усміхаючись до Вокульського, — то перейдемо в вітальню, а батько тим часом одпише.

Вона знала, що цього листа написав сам до себе пан Томаш, бо йому неодмінно треба було хоч півгодини подрімати після обіду.

— Ви не образитесь? — спитав пан Томаш, стискаючи гостеві руку.

Вокульський з панною Ізабеллою перейшли з кабінету в вітальню. Вона з властивою їй грацією сіла в крісло, показавши йому на друге, недалеко від себе.

Коли Вокульський залишився з нею наодинці, йому шугнула в голову кров. Хвилювання його ще більш посилилось, коли він помітив, що вона якось чудно дивиться на нього, немов бажаючи проникнути в саму глибину душі і прикути його до себе. Це вже була не та панна Ізабелла, яку він бачив у костьолі, й не та, з якою говорив на скачках, тепер це була жінка розумна і здатна відчувати — вона хотіла про щось його запитати і щось йому сказати.

Вокульському так цікаво було, що вона йому скаже, і так він втратив самовладання, що, мабуть, готовий був убити людину, яка б їй в цю мить перешкодила. Він дивився на панну Ізабеллу й мовчав.

Панна Ізабелла давно вже не відчувала такого збентеження. В голові їй проносились уривки фраз: «купив сервіз…», «навмисне програвав батькові в карти…», «зневажив мене…», а потім: «любить мене…», «купив скакового коня…», «бився на дуелі…», «їв баранину з лордами в найвищих колах…». Погорда, гнів, захоплення, симпатія падали в її душу, немов краплі рясного дощу; а з глибини назовні рвалася потреба розказати кому-небудь про свої щоденні клопоти, про різні сумніви, про свою трагічну любов до великого актора. «Так, він може бути… Він буде моїм повірником!..» — думала панна Ізабелла, ніжно дивлячись в очі здивованому Вокульському і трохи нахилившись уперед, наче хотіла поцілувати його в чоло. Потім її пойняв безпричинний сором: вона одхилилась на бильце крісла, зашарілась і повільно опустила довгі вії, немов її морив сон. Дивлячись на гру її обличчя, Вокульський пригадав чарівні переливи північного сяйва і ті чудові нечутні мелодії без слів, які часом бринять в людській душі, немов лупа іншого, кращого світу. Замріявшись, він прислухався до швидкого цокання настільного годинника та биття власного серця і дивувався, що їх швидкий ритм все-таки здається повільним порівняно з нестримним плином його думки. «Якщо існує небо, — думав він, — то праведники не відчувають більшого щастя, аніж я в цю хвилину».