Болеслав Прус - Лялька

Як же дивно вони були подібні одне до одного: він, Россі, — актор, вона — панна Ленцька. Занехай своє ім’я, покинь сцену… Так, але що ж би тоді зосталось?.. Зрештою, навіть принцеса могла б вийти за Россі, і весь світ тільки захоплювався б її самопожертвою…

Вийти за Россі… Дбати про його театральний гардероб, може, навіть пришивати гудзики до його нічних сорочок?..

Панна Ізабелла здригнулася. Безнадійно любити його — і все… Любити й інколи поговорити з ким-небудь про цю трагічну любов. Може, з панною Флорентіною? Ні, їй бракує чуйності. Набагато більш придався б на це Вокульський. Дивився б їй в очі, страждав би за себе й за неї, вона звіряла б йому свої думки, вболіваючи над своїми і його стражданнями, і як приємно минав би час! Галантерейний купець в ролі повірника!.. А втім, про це купецтво можна б і забути…

В цей час пан Томаш, походжаючи по своєму кабінету, підкручував вуса й міркував: «Вокульський — чоловік надзвичайно спритний і енергійний! Якби я мав такого управителя (тут він зітхнув), то не позбувся б маєтку… Ну, тепер уже нічого не вдієш, зате зараз він зі мною… Від продажу будинку мені залишиться сорок, ні — п’ятдесят, а може, й шістдесят тисяч карбованців. Але не будемо перебільшувати, нехай п’ятдесят тисяч, в крайньому разі — сорок… Я віддам їх йому, він платитиме мені тисяч з вісім процентів на рік, а решту (якщо діло в його руках піде так, як я сподіваюся), решту процентів скажу йому пустити в обіг… За п’ять-шість років сума подвоїться, а за десять може збільшитись і в чотири рази… Бо в торговельних операціях гроші ростуть, як на дріжджах. Але що я кажу! Вокульський, якщо він справді геніальний комерсант, напевне, заробляє сто на сто. А в такому разі подивлюсь йому в очі і скажу прямо: «Ось що, добродію: п’ятнадцять або двадцять процентів на рік можеш давати іншим, а не мені, бо я на цьому ділі добре розуміюся». І він, звичайно, побачивши, з ким має діло, одразу зм’якне і, можливо, дасть такий процент, який мені й не снився…»

В передпокої двічі задзвонив дзвінок. Пан Томаш швиденько пішов в глиб кабінету, сів у крісло і взяв у руки спеціально приготовлений для цієї нагоди том економіки Супінського. Миколай відчинив двері, й за хвилину в кабінет увійшов Вокульський.

— А… вітаю!.. — вигукнув пан Томаш, простягаючи йому руку.

Вокульський низько вклонився цьому сивоволосому чоловікові, якого радий був би називати своїм батьком.

— Сідайте, пане Станіславе… Може, цигарку?.. Прошу вас… Ну, що ж там чувати?.. Оце читаю Супінського: розумна голова!.. Можна з ним погодитись, що народи, які не вміють працювати й заощаджувати, мусять зникнути з нашої планети… Тільки ощадливість і праця… А наші спільники щось починають вередувати, га?

— Нехай роблять, як їм вигідніше, — відповів Вокульський. — На них я не заробляю жодного карбованця.

— Але я не залишу вас, пане Станіславе, — рішуче сказав пан Томаш. А трохи подумавши, додав: — Цими днями я продаю, тобто дозволяю продати мій будинок. Я мав з ним багато клопоту: мешканці не платять, управителі крадуть, а по закладній мені доводиться платити з власної кишені. Отже, не дивно, що воно мені кінець кінцем обридло…

— Звичайно, — підтвердив Вокульський.

— Сподіваюсь, — казав далі пан Томаш, — що мені з нього залишиться п’ятдесят, або хоч би сорок тисяч карбованців…

— Скільки ви гадаєте взяти за будинок?..

— Сто, сто десять тисяч карбованців… Але скільки б не взяв, усе віддам вам, пане Станіславе.

Вокульський на знак згоди схилив голову й подумав, що пан Томаш, однак, не одержить за свій будинок більш як дев’яносто тисяч карбованців. Стільки він мав зараз у своєму розпорядженні, а заборговувати не міг, щоб не підірвати свого кредиту.

— Вам віддам, пане Станіславе, — мовив пан Томаш, — оце, власне, й хотів запитати, чи приймете.

— Ну, звичайно ж!..

— А за який процент?

— Гарантую двадцять, а якщо діло піде добре, то й більше, — відповів Вокульський, а сам подумав, що нікому іншому не міг би дати більш як п’ятнадцять. «От світоплут!.. — констатував пан Томаш. — Сам, напевне, загрібає процентів зо сто, а мені дає двадцять…»

Але вголос сказав:

— Гаразд, дорогий пане Станіславе, згодний на двадцять процентів, якщо ви мені їх зможете виплачували наперед.

— Платитиму наперед… кожні півроку, — відповів Вокульський, злякавшись, коли б пан Томаш не розтратив гроші дуже швидко.

— І на це згодний, — заявив пан Томаш якнайсердечніше. — А весь прибуток, — додав він з легким притиском, — весь прибуток понад двадцять процентів, прошу вас, не давайте мені на руки, хоч би я… благав вас, — розумієте?.. — а додавайте його до капіталу. Нехай росте, правильно?