Болеслав Прус - Лялька

З того часу Вокульський по кілька разів на день їздив у манеж, годував коня цукром і пестив його. Відчував, що в його тверезому розумі проростає щось подібне до забобону. Коли кінь зустрічав його весело, він вважав це за добру прикмету; коли ж був сумний, серце його краяв неспокій. Ще їдучи в манеж, він думав: «Якщо кінь сьогодні веселий, панна Ізабелла мене полюбить…»

Часом у ньому прокидався здоровий глузд, тоді його поймав гнів і зневага до самого себе. «Що ж це таке? — думав він. — Невже моє життя має залежати від примхи одної жінки?.. Невже я не можу знайти сотню інших?.. Хіба пані Мелітон не обіцяла познайомити мене з трьома або чотирма такими самими красунями?.. Кінець кінцем, хай йому чорт, треба опам’ятатись!..»

Але замість опам’ятатися, він все глибше поринав у вир шаленства. В хвилини просвітлення йому здавалось, що на землі ще існують чарівники й один з них зочив його. Тоді він з тривогою казав сам собі: «Я вже не той, що був… Я стаю якоюсь іншою людиною… Здається, мені хтось підмінив душу…»

Інколи в ньому знову озивався природознавець і психолог: «Бачиш, — нашіптував він йому десь в глибині мозку. — Бачиш, як природа мститься за порушення її законів? Замолоду ти легковажив почуттями, знущався з кохання, продався за чоловіка старій жінці, от тепер і маєш!.. Заощаджуваний довгі роки капітал почуттів повертається тепер до тебе з процентами…» «Гаразд — думав Вокульський, — але в такому разі я повинен би стати розпусником: чому ж я думаю тільки про неї?» «Чорт його знає чому, — відповідав опонент. — Може, саме ця жінка найбільше тобі підходить. Може, справді, як каже легенда, ваші душі колись давно являли собою одне ціле?..» «Тоді й вона повинна б любити мене… — казав Вокульський. І додавав — Якщо кінь виграє на скачках, то панна Ізабелла мене полюбить. Ах, старий дурню, божевільний, до чого ж ти дожився?..»

За кілька днів до скачок на квартиру до Вокульського з’явився з візитом граф-англієць, з яким він познайомився на нараді у князя.

Після звичайних привітань граф виструнчився на стільці і сказав:

— Яз візитом і в справі… Те-ек… Можна?

— До ваших послуг.

— Барон Кшешовський, — поважно заговорив граф, — коня якого ви купили, власне, цілком законно, те-ек, уклінно просить вас відпродати йому цього коня. Ціна не має значення… Барон з багатьма заклався на великі суми… Він пропонує тисячу двісті карбованців…

Вокульський похолов; якби він продав коня з прибутком, панна Ізабелла могла б його зневажати.

— А коли я також покладаю надії на цього коня, пане граф?.. — відказав Вокульський.

— В такому разі за вами законна перевага, те-ек, — промимрив граф.

— Ви самі вирішили питання, — сказав Вокульський, кланяючись.

— Хіба? Те-ек… Жаль мені барона, але у вас більше прав.

Він підвівся з стільця, як автомат на пружинах і, попрощавшись, додав:

— Коли ж до нотаріуса, дорогий пане Вокульський, з нашою спілкою?.. Обміркувавши все, я вношу п’ятдесят тисяч карбованців… Те-ек.

— Це вже залежить від вас, панове.

— Я прагну бачити нашу батьківщину квітучою, і тому, пане Вокульський, ви користуєтесь моєю цілковитою симпатією і пошаною, те-ек, незважаючи на прикрість, яку ви чините баронові. Те-ек, я був певний, що ви відпродасте йому коня…

— Не можу.

— Я вас розумію, — закінчив граф. — Як би шляхтич не вбирався в шкуру ділової людини, але при першій же нагоді він з неї вилізе, і от ви, пробачте за сміливість, — насамперед шляхтич, та ще англійського зразка, яким повинен бути кожен з нас.

Він міцно потиснув господареві руку і вийшов. Вокульський визнав у душі, що цей оригінал, схожий на маріонетку, власне кажучи, має чимало симпатичних рис. «Так! — подумав він. — З цими панами приємніше жити, аніж з купцями. Вони й справді зліплені з іншої глини…»

А потім додав: «То чого ж дивуватись, що вихована в_ їхньому середовищі панна Ізабелла гордує таким, як я?.. Але що вони роблять на світі і для світу?.. Шанують людей, які можуть дати їм п’ятнадцять процентів річних на їх капітал… Це ще не заслуга».

— Та відкіля вони знають, хай їм чорт, — пробурмотів він, клацнувши пальцями, — що це я купив коня?.. А втім, я ж купив коня у Кшешовської через Марушевича… До того ж я часто буваю в манежі, а про це знає вся обслуга… Ех, я вже починаю коїти дурниці і втрачаю обережність… Не подобався мені той Марушевич…»

Нарешті настав день скачок — погожий, але не душний Вокульський схопився з постелі о п’ятій годині ранку й одразу поїхав одвідати свого коня. Той зустрів його досить байдуже, був здоровий, а пан Міллер плекав великі надії.