Болеслав Прус - Лялька

Шлангбаум вирячив очі.

— Як так?.. Ви хочете заплатити на тридцять тисяч дорожче?

— Так, хочу…

— Перепрошую, але не розумію. Якби продавали ваш будинок, а Ленцький хотів його купити, тоді вам вигідно було б наганяти ціну. Але якщо ви купуєте, то вам вигідно знизити ціну.

— Мені вигідно заплатити дорожче.

Старий похитав головою, трохи помовчав і заговорив знову:

— Якби я вас не знав, то міг би подумати, що ви робите невигідне діло, а тому що я вас знаю, то думаю собі — ви робите… чудне діло. Мало того, що ви вкладаєте готівку в оті мури і втрачаєте процентів з десять річних, то ви ще хочете переплатити тридцять тисяч карбованців!.. Пане Вокульський, — додав він, беручи його за руку, — не робіть цієї дурниці. Я вас прошу… Старий Шлангбаум вас просить…

Повірте мені, я на цьому виграю…

Шлангбаум раптом підняв пальця до лоба. У нього блиснули очі й білі, як перли, зуби.

— Ха-ха!.. — засміявся він. — Ну, мабуть, я вже зовсім старий, коли одразу не догадався, в чому річ… Ви дасте панові Летіцькому тридцять тисяч, а він допоможе вам заробити сто тисяч карбованців… Гіт! [70] Гіт! — Добре! (Євр.) Я дам вам такого конкурента, який за п’ятнадцять карбованців нажене яку завгодно ціну. Дуже порядний пан, католик, тільки не давайте йому грошей наперед. Дам вам ще благородну даму, яка за десять карбованців теж набиватиме ціну… Можу дати ще зо два єврейчики по п’ять карбованців… Там будуть такі торги, що ви можете заплатити хоч сто п’ятдесят тисяч, і ніхто не догадається, як воно хитро зроблено…

Вокульському було трохи прикро.

— В усякому разі, ця справа залишається між нами.

— Пане Вокульський! — урочисто промовив Шлангбаум. — Вам цього не треба було казати. Ваш секрет — це мій секрет. Ви оступились за мого Генріка, ви не переслідуєте євреїв…

Вони попрощались, і Вокульський повернувся додому.

Там він застав Марушевича і поїхав з ним у манеж — подивитись на купленого коня.

Будівля манежу складалася з двох споруд, поєднаних між собою в формі еполета: в прямокутній частині містилася стайня, а в круглій — манеж.

Коли Вокульський з Марушевичем увійшли в манеж, там якраз відбувався урок верхової їзди. Четверо мужчин і одна дама їхали на певній відстані одне за одним попід стінами манежу, а насередині стояв директор закладу, мужчина військової постави, в синій куртці, в білих вузьких рейтузах і в високих чоботях з острогами. Це був пан Міллер. Він командував верхівцями, допомагаючи собі в цьому ділі довгим бичем, яким час від часу хльоскав коней, причому здригались і кривилися їздці. Вокульський мимохідь помітив, що один з верхівців, що їздив без стремен, закинувши за спину праву руку, був веселий одчаюга, другий з усієї сили намагався вдержатись на спині коня десь між гривою і крупом, а третій, здавалося, весь час намагався зіскочити з коня і вже ніколи в житті не братися до верхової їзди. Тільки дама в амазонці їздила сміливо й спритно, і Вокульський подумав, що для жінок нема на світі ні незручного, ні небезпечного становища.

Марушевич познайомив Вокульського з директором.

— Я якраз вас і ждав. Зараз буду до ваших послуг. Пане Шульц!..

В манеж вбіг пан Шульц, молодий блондин, одягнений також в синю куртку, але ще в вищих чоботях і ще вужчих штанях. Він по-військовому цокнув закаблуками, взяв у руки символ директорської влади, і Вокульський, ще не вийшовши з манежу, переконався, що Шульц, незважаючи на молодий вік, орудує бичем ще енергійніше, ніж сам директор. Бо другий їздець аж засичав, а третій просто почав лаятись.

— Ви приймаєте коня пана барона, — звернувся директор до Вокульського, — з усіма належними до нього речами: сідлами, попонами і таке інше?..

— Звичайно.

— В такому разі з вас належить шістдесят карбованців за стайню, яких барон не сплатив.

— Нічого не вдієш.

Вони увійшли в окрему переділку, в якій було видно, наче вдень, навіть оздоблену килимами, правда, не дуже дорогими. Жолоб буй новий і повний корму, драбина для сіна — також, на підлозі підстелена свіжа солома. Проте бистре око пана директора помітило якийсь непорядок, бо він крикнув:

— Пане Ксаверію, що це тут робиться, тисяча чортів!..

Може, ви і в своїй спальні тримаєте такі речі?

Другий помічник директора з’явився тільки на мить. Він зазирнув у переділку, зник і в коридорі закричав:

— Войцех… Сто тисяч чортів твоїй матері! Зараз же мені прибери, а то скажу покласти тобі все це на стіл…