Болеслав Прус - Лялька

— Щепане!.. Чортова холеро…. — озвався третій голос за переділкою. — Якщо ти, собаче насіння, ще раз отак залишиш стайню, то заставлю тебе вигризти зубами…

Водночас пролунало кілька тупих ударів, немов хтось ухопив когось другого за голову і товк нею об стіну. Незабаром Вокульський побачив через вікно в стайні парубчака з металевими гудзиками на куртці, який вибіг надвір за мітлою і, знайшовши її, мимохідь оперіщив нею по голові якогось цікавого єврея, що заглядав у двір з вулиці. Як природознавець, Вокульский здивувався з нового закону збереження енергії, завдяки якому гнів директора таким незвичайним способом перекинувся аж на істоту, що перебувала поза манежем.

Тим часом директор наказав вивести коня в коридор. Це була прекрасна тварина на тонких ногах, з маленькою головою і розумними й добрими очима. На ходу кінь обернувся до Вокульського, обнюхуючи його і хропучи, немов упізнавав у ньому хазяїна.

— Бачите, він уже впізнав вас, — сказав директор. — Дайте йому цукру… Чудовий коник!..

Кажучи це, він видобув з кишені грудку брудної речовини, що відгонила тютюном. Вокульський простягнув її коневі, і той без вагання з’їв цукор.

— Закладаюсь на п’ятдесят карбованців, що він виграє! — вигукнув директор. — Ви згодні?

— Згоден, — відповів Вокульський.

— Неодмінно виграє. Я дам найкращого жокея і сам навчу його, як вести. Але якби кінь залишився у Кшешовського, то, хай мене грім уб’є, приплентався б до фінішу третім. Та я навіть не тримав би його в своїй стайні!..

— Пан директор і досі не може заспокоїтись, — солодко посміхаючись, промовив Марушевич.

— Заспокоїтись! — крикнув директор, червоніючи від гніву. — Подумайте самі, пане Вокульський, чи можна мати діло з чоловіком, який скрізь розказував, ніби я продав у Люблінську коня, хворого на колер!.. [71] Колер — невигойна хвороба мозку у коней. Такі речі, пане Марушевич, не забуваються! — кричав він все голосніше. — І якби граф не погасив цієї справи, у пана Кшешовського сьогодні стриміла б у стегні куля… Я продав коня, хворого на колер!.. Я готовий докласти сто карбованців, але кінь виграє… Навіть коли б він одубів… Пан барон ще побачить!.. У коня — колер!.. Ха-ха-ха! — вибухнув демонічним сміхом директор.

Оглянувши коня, всі троє пішли в канцелярію, де Вокульський документально оформив купівлю і нишком дав собі слово ніколи в житті не згадувати про коня, хворого на колер. Прощаючись, він сказав:

— Пане директоре, чи не можна б пустити коня на скачки, не вказуючи прізвища хазяїна?

— Зробимо.

— Тільки…

— О пане Вокульський, не турбуйтесь! — відповів ди: ректор, тиснучи йому руку. — Для джентльмена скромність — найперша чеснота. Сподіваюсь, що й пан Марушевич…

— О!.. — підтвердив пан Марушевич і так виразисто затряс головою й руками, що не могло бути ніякого сумніву — таємниця глибоко похована в його грудях.

Обходячи манеж, Вокульський знову почув ляскання бича, після чого четвертий їздець почав лаятись з помічником директора.

— Це просто нечемно, добродію!.. — кричав він. — На мені полопає одежа…

— Витримає… — флегматично відповів Шульц, ляскаючи бичем в бік другого верхівця.

Вокульський вийшов на вулицю.

Коли він попрощався а Марушевичем і сідав на візника, в голові у нього зринула дивна думка: «Якщо цей кінь виграє, то панна Ізабелла полюбить мене…»

І він раптом повернувся в манеж; ще хвилину тому байдужа йому тварина несподівано стала симпатичною і дорогою.

Заходячи в конюшню, він знову почув характерний звук — гупання голови об стіну. І справді, з сусіднього станка вибіг розчервонілий стаєнний парубчак Щепан з розпатланим волоссям в такий спосіб, немов з нього тільки що вийняли пальці, а за ним з’явився і конюх Войцех, витираючи об куртку трохи заяложені пальці. Вокульський дав старшому три карбованці, а меншому карбованця й обіцяв добре віддячити, якщо вони належно доглядатимуть коника.

— Доглядатиму його, пане добродію, краще, ніж свою жінку, — з низьким поклоном сказав Войцех. — Та й хазяїн його не скривдить, будьте певні… На скачках коник піде рівненько, як по склі…

Вокульський зайшов у станок і хвилин з п’ятнадцять дивився на коня. Його непокоїли дуже тонкі ноги, а коли по кінській оксамитній шкурі пробігав дрож, то й сам він здригався, бо йому здавалось, що кінь може захворіти. Потім обняв коника за шию, і коли той поклав йому голову на плече, поцілував його й шепнув:

— Якби ти тільки знав, що від тебе залежить!.. Якби ти тільки знав…