Валентин Чемерис - Олена – вершниця зі списом

Отримавши по загребущих руках, татари трохи зменшили свій запал і навіть припинили втручатись у справи в Україні. Лише іноді за старою звичкою вимагали данини, але у відповідь здебільшого отримували обіцянки. Відтоді українські землі умовно вважалися підвладними татарам, а насправді корилися лише Литві.

Литва була князівством скорше федеративним, що всіх улаштовувало. А щодо українських князівств, то вони під владою Великого князівства Литовського жили своїм окремим життям і навіть мали свого князя. Князі були як українського роду, так і литовського. Але за довгі роки життя серед українців литовці так зживалися з українським народом, його звичаями і культурою, що з часом уже й не відрізнялися від місцевого люду. Вони не переслідували корінного населення за його мову чи віру, а навпаки – все робили для поширення української культури. Самі вони та їхні люди охоче переходили у православ’я, говорили й писали тільки українською мовою – звісно, на території України. Про якісь там утиски і мови не було.

Литовська влада охоче роздавала завойовані землі своїм підручним. Той, хто брав від князя землю за службу, звався «землянином». За це він мав постачати верховному князеві військових людей, а ті за особливі заслуги віддавали «землянам» осілість навіть у спадщину.

Вся земля Литовської держави переділялася на староства, центрами яких були замки – їх будували для захисту від татарів. Найстарішими староствами були Хмельницьке, Барське, Брацлавське, Кам’янецьке, Вінницьке…

А ще литовська влада, щоб залучити більше людей до оборони, охоче обіцяла всілякі вольності та привілеї. Прості люди, яким було тяжко під панами, переселялися з охотою у прикордонні землі, де жилося і вільніше, і заможніше. А селяни, які залишалися жити на замкових і державних землях, стерегли їх від ворогів і звалися «людьми служилими». («Панськими» звалися лише ті селяни, які жили на поміщицьких землях.) До всього ж селяни мали право переходити з однієї землі на іншу. Така влада всіх влаштовувала, тож усі були за таку владу, і від цього Велике князівство Литовське тільки міцніло.

Про Михайла Львовича Глинського, молодшого брата Олениного батька Василя, в офіційній радянській історіографії можна було прочитати таке:

«Рік народження – невідомий, помер у 1534 році; український магнат, князь. Мав великі земельні маєтності на Чернігівщині, Київщині і в Білорусії. Прагнув утворити окрему державу з українських, російських і білоруських земель, які перебували під владою феодальної Литви. Усунутий польським королем і великим литовським князем Сиґізмундом з державних посад. У 1508 році очолив повстання групи українських, російських і білоруських феодалів, невдоволених пануванням литовської знаті. Після поразки повстання 1508 року переїхав до Москви, дістав звання боярина і великі земельні маєтності. Під час війни Росії з Литвою (власне, тоді ще Московської Русі. – В. Ч. ) у 1512–1522 pp. намагався перейти на бік противника, за що був ув’язнений (1514–1526). Після смерті великого князя московського Василія III (1533), одруженого з племінницею Глинського Оленою, брав участь у боротьбі боярських груп за владу, був ув’язнений вдруге і року 1534 помер у тюрмі…»

Залишається додати, що Оленин дядько, який певний час заступав їй рідного батька, Михайло Глинський довгий час жив при дворі цісаря (імператора Священної Римської імперії німецької нації) Максиміліана, служив у саксонського князя, побував у Голландії, в Італії, Іспанії, був глибоко освіченою людиною, знав багато європейських мов, володів військовою наукою. Повернувшись із мандрів, жив при дворі великого князя литовського Олександра (1492–1506) і так йому припав до душі, що дістав значну посаду і зробився його найближчим радником. І став визначним діячем Великого князівства Литовського (згодом він стане таким же діячем і Великого князівства Московського). Був литовським маршалком і навіть керував Віденським монетним двором із 1501 року.

Багатства мав великі, вони й допомагали йому здобувати прихильників і друзів – навіть і серед руського боярства. Литовська знать непокоїлася (не без підстав, звичайно), що Глинський по смерті бездітного князя Олександра може захопити владу в свої руки і навіть перенесе тоді столицю на Русь, перетягнувши останню таким чином на свій бік. Коли князь тяжко захворів, недруги Глинського розпускали провокативні чутки, що це, мовляв, він отруїв короля. А перемога Глинського над татарами в 1506 р. тільки посилила заздрість і ненависть до нього.