Валентин Чемерис - Олена – вершниця зі списом

Істориків вражає та стрімкість, з якою розпадалася Південна Русь. А водночас нашестя Батия, що знищило Київську Русь, не було таким катастрофічним для півночі Русі. Як вважають історики, відповідь на це запитання ось яка: на півночі, навколо Владимира-на-Клязьмі, на той час було закладено основи нової імперії, яка, пройшовши фазу Московського князівства, трансформувалася в Російську державу.

І це тоді, коли держава Київська Русь припинила своє існування. Як і її могильниця, колись така могутня імперія – Золота Орда.

Велике князівство Литовське розчинилося в імперському проекті Польщі – Речі Посполитій. Між іншим, Польща теж не довго пишалася статусом імперії, бо сильніші гравці – Пруссія, Росія та Австрія – переділили між собою польські землі. Один із авторів, який писав на цю тему, В. Авдєєнко, зазначає, що «сучасна Україна є спадкоємицею Київської Русі, але ототожненню ці дві держави не підлягають. За період після краху Київської Русі і до появи незалежної України минуло надто багато часу, надто багато що змінилося назавжди». Та й Україна «протягом кількох століть входила до інших, більших держав, а часто й до кількох одночасно. Разом з тим, сьогоднішні українці мають пам’ятати правителів стародавнього Києва, їхні помилки, які призвели свого часу до непоправних наслідків».

На мальовничому березі Сули (нині Роменський район Сумської області), де у прибережних вербах і сьогодні голосисто кують зозулі та витьохкують соловейки (чи знаєте ви українських соловейків? О, ви не знаєте їх, бо українських соловейків треба ще й слухати!), колись, ще за часів монголо-татарського нашестя, і в пізніші, за Великого князівства Литовського, що захопило ті землі, здіймалося містечко (власне, сторожова фортеця) Глинськ – сьогодні однойменне село, центр Глинської сільської ради.

У 1498 р. у Глинську в сім’ї українського шляхтича Василя Глинського народилася донька Оленка – веселооке, непосидючо-щебетливе невгамовне дівча, якому судилося у 18 літ стати великою княгинею Московії, про яку вона до того й чути не чула на своєму половецькому порубіжжі, де ще іржали кочівницькі коні, а заразом стати жоною великого князя московського Василія III, а невдовзі по тому ще й правителькою – першою серед жінок! – Московської Русі. Та ще й матір’ю майбутнього царя Івана IV, прозваного Грозним.

У ті часи українські землі (унікальний взагалі випадок в історії!) без війни і навіть без будь-якого спротиву чи боротьби почали переходити – тихо і непомітно, одна по одній, – як тоді казали, «під Литву».

Князь Гедимін (князював у 1315–1340 pp.) і сам прославився, і Литву свою зміцнив, вивівши її в коло передових держав того часу.

Гедимін зумів об’єднати всі литовські землі в міцне князівство, він збудував столицю Вільно і заходився приєднувати – і силою, і різними обіцянками – сусідні землі до Великого князівства Литовського. Першими, на кого він звернув увагу, були білоруси та українці. Справу полегшувало ще й те, що ні ті, ні ті загарбанням Гедиміна не противилися. І було від чого. Надто їм дошкуляли свої князі, які тільки тим і переймалися, що безнастанно гризлися між собою – чвари були постійними. А тут іще й татари зі своїм здирством дошкуляли.

Литовці і не ворогували між собою (а коли пани б’ються, у мужиків чуби тріщать – відома істина з бозна-яких часів) і здирств не чинили. І нікого мовби не кривдили. Найбільші посади вони самі обіймали, а на менші ставили своїх намісників – часто і з місцевих княжих родів. І, що неймовірно, не нищили того, що забирали, люду не приневолювали, не чіпали культури й місцевих звичаїв. Та й хрестилися вони за православним обрядом, і – що вельми подобалося місцевому населенню, охоче переймали їхню мову: серед білорусів – білоруську, серед українців – українську. Ще й запевняли: старовини вони не порушують і нового не вводять… Не окупанти, просто-таки рідні брати тамтешнім людям. Ось чому українські землі без війни та без боротьби непомітно, одна по одній, переходили під протекторат Литви.

Тихо й непомітно, ніби між іншим, посуваючись уперед, литовці досягли Києва і заходилися там господарювати – але ніби зі згоди тамтешнього люду. І це при тім, що Київ підлягав орді, а українські князі називали себе підданими хана.

У 1350 р., розохотившись чи розхоробрившись, Гедимін легко і просто захопив Брянське та Чернігівське князівства. А невдовзі по тому він скинув київського князя Федора й посадив на його місце свого сина Володимира. Татари здійняли ґвалт, зібрали експедиційний корпус і посунули, аби покарати за самоуправство Гедиміна, але… Хитрий Гедимін (татари й отямитися та збагнути те, що сталося, не встигли) 1362 р. розбив їх вщент на березі річки Сині Води, після чого, як казали, у татарів добряче посиніло в очах. Загарбники нарешті отримали своє. Ольгерд – а він тоді стояв на чолі Великого князівства Литовського – швиденько приєднав до Литви не тільки Київщину, а й Подільський улус. Там він розсадив своїх небожів, князів Коріатовичів, а Коріатовичі збудували на Поділлі міста Смотрич, Бакоту, Кам’янець…