Валентин Чемерис - Олена – вершниця зі списом

Михайло Грушевський у своїй «Історії України-Руси» відповів Погодіну: російський народ не має до Київської Русі жодного стосунку, адже це була українська держава.

Михайло Грушевський відповів і на питання, кого вважати першими українцями: українська культура виникла ще в IV–VI ст. Саме ця культура і стала прародичкою Київської Русі, а після її розпаду – галицько-волинської культури. Що ж до великоросів, то вони утворили зовсім іншу державу – владимиро-московську…

За Сулою у ті, нині вже прадавні, києво-руські часи, починалися половецькі степи.

І від кочовиків треба було захищати землі та людей Київської Русі, тож по прикордонню будували сторожові пости, фортеці… Лубни, наприклад, засновано на Сулі 988 р. князем Володимиром Святославичем як сторожову фортецю.

Ромни на Сулі (при впадінні в неї річки Ромни) теж було засновано як сторожову фортецю. Вперше згадуються в Лаврентіївському літописі під 1096 р. саме як одне з міст-фортець, що захищали східне порубіжжя Київської Русі від нападів половців.

Половці з’явилися в степах Південної України в 1061 р. Розгромивши печенігів, вони захопили всю південну половину Київської Русі, басейн Дону аж по річки Сулі та Рось. Вели кочове життя, грабували сусідів слов’ян і з того, власне, жили.

По цей бік Сули була Русь, по той бік Сули – Половеччина, і Сула тоді була своєрідним прикордонням. На тім порубіжжі, у містечку-фортеці Глинську на березі Сули й виросла Оленка Глинська. Часто вона дивилася на Сулу і чула, як по той бік десь іржуть коні – то або половці готувалися до нападу, або русичі готувалися… теж до нападу. На половців. Чи захищали свої краї. І було, як у «Слові о полку Ігоревім»:

Іноді Оленка й серед ночі схоплювалась.

– Мамо, мамо… Я боюся. За Сулою коні іржуть… Ти чуєш, мамо?

– То тобі приснилося – от і вчувається. Менше задивляйся на ту Сулу, бо по той бік і справді завжди іржуть половецькі коні. Іржали. Але то було давно-давно, як тебе ще й на світі не було. Сьогодні половців уже нема за Сулою. Русичі їх розбили.

– Половців, кажеш, немає, а половецькі коні – послухай – за Сулою іржуть. Га? Чому вони ще іржуть, мамо?

– А тому… Вороги та недруги у Русі водяться, водяться і ніколи не переводяться… Бо як же без них, без воріженьків…

Чого-чого, а ворогів на Русі завжди вистачало.

Різних.

Хоча ворог – це завжди ворог, і вони мало чим один від одного відрізняються. Бо ворог – це той, хто перебуває у стані ворожнечі, бореться з ким-небудь; недруг, супротивник…

Вороги бувають внутрішні та зовнішні.

Зовнішній ворог – той, хто зазіхає, нападає на країну ззовні, порушуючи її кордони…

Внутрішній ворог не особливо відрізняється від зовнішнього (щоправда, це ворог завжди свій, рідний). Коротко кажучи, він не гірший і не кращий за зовнішнього… Хоча… Може й гірший, адже руйнує не чиюсь країну, а свою, зсередини.

На Русі ніколи не бракувало ні внутрішніх, ні, тим паче, зовнішніх ворогів. І приходили на Русь вони з давніх-давен. Можна сказати, споконвіку. А це слово означає, що з найдавніших часів, здавна, з давніх-давен, одвічно.

Були хозари – «надійні» вороги Русі, були варяги, приходили печеніги – останніх раз і назавжди відвадив князь Ярослав Мудрий. На місці, де 1036 р. біля мурів Києва було розбито печенігів, Ярослав велів спорудити храм – тепер це знаменита на весь світ Софія Київська.

Але як святе місце не буває порожнім, так і Русь ніколи не лишалася без ворогів. Швидко місце розбитих печенігів зайняв іще грізніший ворог – половці. Вигнати їх пощастило лише Володимиру Мономаху, хоч і після того вони ще довго час від часу вчиняли спустошливі набіги на Русь.

Але надійного миру не було, хоча частенько бував передих, коли воєнні дії змінювалися примиренням на якийсь там час. І тоді укладали шлюби. На половчанках були жонаті сини Володимира Мономаха Юрій (Долгорукий) та Андрій. Половецьких жінок також мали чернігівський великий князь Олег і його син Святослав.

Сини князя Святослава, герої «Слова о полку Ігоревім», власне, князь Ігор та його брат Всеволод, по крові були більше половцями, ніж руськими. А син Ігоря Володимир у полоні одружився з половчанкою.

І хоча половці у XIII ст. майже припинили набіги на руські землі, але вони, на відміну від одноплемінників – торків, берендеїв, ковуїв, чорних клобуків, які перебували на службі в руських князів, так і не стали для Русі «своїми». Власне, для Русі вони таки були своїми, але – ворогами. Щоправда, не їм судилося погубити Русь.