Валентин Чемерис - Олена – вершниця зі списом

Монголи… Великому нашестю 1237–1240 років передувала розвідка боєм, що її здійснили воєначальники Чингісхана Джебе і Субедей 1223 року.

Завоювавши Хорезм, вони отримали дозвіл Чингісхана завдати удару по «західних землях». Розгромивши Азербайджан та Грузію, вони просунулись на Північний Кавказ, де зустрілися з аланами (осетинами) та половцями. Останніх велемовні монголи задобрили дарунками та – дешево! – поетичними балачками про те, що вони з ними «одного роду». А, приспавши їхню пильність, розбили осетинів, а потім і самих «братів» половців, взяли Судак у Криму, і перед ними відкрилася дорога на Русь.

А на Русі не вщухала боротьба, що час од часу переростала у спустошливі війни – за Київ. Всі жадали захопити київський стіл, тож князі на тому столі мінялися з такою швидкістю, що їх і запам’ятовувати не встигали.

Свої успішно нищили землю предків, допомагаючи зовнішнім ворогам подолати Русь… Як писатимуть літописці, ніхто з руських князів не міг відмовитися від Києва, кращого граду Русі.

Доки руські князі в боротьбі за Київ руйнували Русь не згірш зовнішніх ворогів, над Руссю нависла смертельна загроза.

З гіркотою напише про це Сергій Михайлович Соловйов у своїй фундаментальній праці «История России с древнейших времен»:

«…на Руси не было единого государя; в ней владел большой княжеский род, единство которого поддерживалось тем, что ни одна линия в нем не имела первенствующего значения и не подчиняла себе другие в государственном смысле, но каждый член рода в свою очередь вследствие старшинства физического имел право быть старшим, главным, великим князем, сидеть на главном столе, в лучшем городе русском – Киеве… главная цель усобиц была поддержать свое право на старшинство, свое место в родовой лестнице, от чего зависело владение тою или другою волостию. Но если верховным желанием, главною целию для каждого полноправного князя-родича было достижение первой степени старшинства в целом роде и если с этою степенью старшинства необходимо связывалось владение лучшим городом на Руси, матерью городов русских – Киевом, то понятно великое значение этого города для князей».

У літописах писали:

«…да и кто не полюбит киевского княжения? Ведь здесь вся честь и слава, и величие, глава всем землям русским Киев; сюда от многих дальних царств стекаются всякие люди и купцы, и всякое добро от всех стран собирается в нем».

У ті часи Литва, яка захопила деякі українські (крім білоруських) землі – Волинь, Полісся, Київщину, що згодом їх перехопить Польща, тоді вже Посполита, так от, Литва вже стрімко котилася до свого краху. Влада великого князя була значно обмежена – до куцого стану, – на користь магнатської ради, яка фактично стала верховним органом влади в країні, а насправді в Литві запанувала анархія, що вела до знищення такої колись дуже сильної держави, як Велике князівство Литовське.

У той час, як «у Московії поступово складалося централізоване царське самодержавство, – зазначає Вернадський, – у Великому князівстві Литовському, навпаки, врешті-решт, установилося аристократичне князівство…»

Інший російський історик М. Геллер зазначає: Москва і Литва давали протилежні відповіді на виклик тотожного геополітичного середовища. Тоді як у Москві йшов доцентровий процес, що вів до зміцнення влади великого князя і його столиці, в Литві тривав відцентровий процес, результатом якого було зменшення влади великого князя і розширення прав місцевих князів і панів».

Коли Королівство Польське і Велике князівство Литовське об’єдналися в єдину державу – Річ Посполиту, багато українських земель опинилися під владою Польщі. А місцеві феодали «не змогли організувати протидію включенню українських земель до складу Польщі, вони віддали перевагу власним інтересам перед національними». (Г. Івакін). І половина України – правобережна її частина – залишатиметься під владою Польщі до кінця XVIII ст., тоді як друга, лівобережна, навпаки, опиниться під Росією.

Вважається – і це справді так, – що розквіт Київської Русі як держави припав на правління Ярослава Мудрого в XI ст. – за жодного князя після нього, навіть за Володимира Мономаха та його сина Мстислава Великого Русь не досягала подібної величі. Але ще до нашестя Батия, на початку XIII ст., Київську Русь було спустошено своїми, і на довершення до всього, деморалізовано. Тож і не дивно, що нашестя монголів у 1240 р. стало крахом для Київської Русі. А вона ж колись була такою могутньою імперією! Існує класичне уявлення про циклічність розвитку великих держав. Відповідно до такої концепції імперії проходять три стадії – становлення, розквіт і занепад. Будь-яка імперія – хоча б шумерська чи радянська – мали загинути, пройшовши три стадії свого розвитку.