Валентин Чемерис - Олена – вершниця зі списом

В історії Московської Русі Темним називали великого князя московського Василія II – у ході міжусобних сутичок, що здебільшого були кривавими, Василія II захопив у полон князь Дмитрій Шемяка й осліпив. Аби назавжди позбавити його престолу: яким князем, мовляв, може бути сліпець. Та ще й на престолі князівства…

Відтоді Василій II і почав зватися (під таким прізвиськом він і в історію увійшов) Василієм Темним. Але, звільнившись із полону, каліка (як тепер сказали б, інвалід першої групи) понівечений, знеславлений і на довершення до всього незрячий, він зумів повернути собі владу – характер мав, мабуть, ще той! І все життя, будучи темним, сиріч сліпим, боровся з княжими міжусобицями вельми дієво, зміцнив великокнязівську владу. І його боротьба сприяла створенню Російської централізованої держави. І все це він робив у суцільній пітьмі – може, й справді на Русі тоді були… Ну, якщо й не богатирі, то вельми відважні й мужні люди, які ніколи не занепадали духом, навіть опинившись у суцільній пітьмі.

Із прізвиськом Темний (або ще – Сліпий) залишився в історії також батько Олени (рідний брат Михайла Глинського) Василь Львович Глинський. На лиха своє, Василь Львович був намісником, старостою берестейським, відомим чином у Великому князівстві Литовському. Сліпцем він став через невиліковне захворювання очей. Прожив мало, лише піввіку, і помер (від тієї ж хвороби очей, вочевидь, то була глаукома, запалення якої, якщо її не вилікувати, зазвичай перекидається на мозок, а це призводить до швидкої кончини, що й лучилося), коли дочці Олені було тільки сім годочків.

З 1515 р., від дня смерті батька, дівчинка виховувалася при дворі дядька Михайла, що заступив їй рідного батька, росла-виростала і виросла в красну дівицю, красунечку вельми звабну, що впадала в очі всім чоловікам…

Бачачи таку вроду племінниці, спостерігаючи за нею – а вона виростала жвавою, розумненькою, і розум її був гострим, з юних літ уміла підтримати будь-яку бесіду, все ніби знала, про все мала свою думку, чим і приваблювала чоловіків, – так от, дядько Михайло й напоумив її з’явитися до Василія III на оглядини наречених – однієї з кандидаток. Олена ризикнула (набридло в дядька бути утриманкою) і виграла – щоправда, дядько Михайло на той час уже сидів у московській тюрмі.

Після монголо-татарської навали, Київ прийшлими з Азії ординцями було вщент поруйновано і пограбовано, життя у ньому ледве жевріло. І то лише на Подолі, адже з 50 тисяч мешканців, що були в ньому до навали, в живих залишилося трохи менше двох тисяч. Решту татари винищили, якусь частину забрали в полон, ще якась частина розбіглася по селах… Але все ж – минали роки, десятиліття – Київ поступово відроджувався. Тяжко і довго, хоч у ньому і правили залежні від Золотої Орди місцеві князі.

311 років минуло до 1498 р., року народження Олени Глинської, тож 311 років до неї ті краї вже звалися Україною; 311 років спливло до її народження, як на південних теренах колишньої Київської Русі жило слово «Україна», тож і сама територія, і край, у якому вона народилася та зростала, теж називався Україною, а люд, що в ньому жив і утверджувався, відбиваючи ворогів, – українцями – то яка ж вона литвинка?

Вперше слово «Україна» згадується в Іпатіївському літописі під 1187 р. – в оповіді про смерть переяславського князя Володимира Глібовича, який захищав рідні краї від нападів половців. Під терміном «Україна» в літописі виступають Київщина, Чернігівщина і Переяславщина. А в Галицько-Волинському літописі Україна – це також і північно-західні землі Галичини та Волині. (Згодом слово «Україна» сприймалося по-різному: то як порубіжні, окраїнні землі Київської Русі, то як окраїна Речі Посполитої.) Зрозуміло, що слово «українці» – похідне від «Україна». І означало мешканців відповідної території… Варто згадати низку рис, типових і незмінних, що характеризують його етнос. За такими стереотипами ірландці – неодмінно руді, англійці – неодмінно бліді, худі та манірні тощо. А ось портрет типового українця скласти значно складніше (якщо тільки мова не йде про запорозьких козаків, а вони були досить незвичайними і своєрідними). Українкам, як гадають дослідники, пощастило більше, адже їхню вроду оспівано і в піснях: чорні брови, карі очі та вишневі губки – це чи не типові риси класичної української красуні.

Що ж до питання про походження українців, то це питання ті чи ті автори вирішують залежно від своїх політичних поглядів і великодержавного імперського шовінізму (таке траплялось і трапляється). Російський історик М. Погодін зі своїх позицій слов’янофільства заявляв, що після розпаду Київської Русі населення Придніпров’я перейшло на територію Центральної Росії та з часом утворило Московську державу. А малороси прийшли до Придніпров’я з Волині тільки в ХIV – ХV ст., а тому, мовляв (далі йде безберега імперська фантазія історика), справжньою спадкоємицею культури Київської Русі є – хто б ви думали? – Росія.