Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Дивись! – неголосно гукнув він товариша. – Бачиш он там людей?

Молодий козак швидко підійшов і почав придивлятися. Але ворог уже зник у гаю. Тоді Лесь побіг до свого патрона. Гуляницький міцно спав, бо за дні осади не знав ані хвильки спокою: він нарівні з усіма відбивав атаки, здійснював вилазки та надихав своїх людей, як міг. Утім, як і два інші полковники. Тому Грицько роздратовано дивився на Леся, але його злість одразу ж випарувалася, коли хлопець завершив свою розповідь. І негайно відправив загін козаків під стіни фортеці.

– І я теж піду! – заявив Лесь.

– За яким ділом? – насмішкувато запитав Гуляницький.

– Бо я не панна! Це я помітив ворога, тож маю право!

– Що ж, іди, синку! – дозволив Грицько.

Невеликий загін безшумно вислизнув з фортеці. І так само безшумно попрямував уздовж гори. Лесь ішов разом з усіма, відчуваючи, що серце чомусь б’ється, мов навіжене, а в роті пересохло. У скупому світлі осіннього світанку козаки обстежили берег під урвищем, але він був порожній, а саме урвище ціле – жодного сліду підкопу чи якихось земляних робіт. У досаді козаки повернулися у фортецю.

Трохи згодом Лесь стояв перед Гуляницьким і стоїчно слухав огидні епітети, якими його нагороджував розлючений осавула, який очолював цю вилазку. Полковник безсторонньо мовчав, не зупиняючи осавулу й не захищаючи Леся.

– Можливо, він і помилився, – мовив Гуляницький, коли, нарешті, осавула втомився лаятися. – Але молоді очі не брешуть навіть у пітьмі! І не такий він уже йолоп, щоб йому з переляку примарилося. То, може, це ти чогось не угледів?

– Та як же не угледів, коли…

– А ти ліс оглянув?

– Ні, – подав голос Лесь, – ніхто в ліс не ходив, бо осавула побоювався зіткнутися з ворожим роз’їздом.

Гуляницький замислився, а потім знову відправив солідний загін обстежити ліс. Лесь знову пішов з усіма й похмуро вештався порожнім лісом, не турбуючись про безпеку, бо почувався приниженим від звинувачень осавули. Але ж він ясно бачив у місячному сяйві людей, які щось несли! «А може, мені й справді примарилося і я даремно здійняв галас?» – подумав Лесь, засумнівавшись у самому собі.

Несподівано його увагу привернула дивна купа хмизу вперемішку з опалим листям. Вона була не безформною, а витягнутою уздовж. Лесь із нерозумінням дивився на сушняк, сумніваючись, що природа могла надати таку впорядковану форму, а потім підняв довгий сук та почав розгрібати листя та прибирати гілки. І знайшов драбину. Довгу й міцну. Спеціально зроблену, щоб дістатися до вершини частоколу фортеці. Лесь осміхнувся та побіг шукати своїх.

Пізно ввечері на вежах і галереях частоколу над Удаєм скупчилося чимало козаків. Люди сиділи тихо, прислухаючись до найменшого шурхоту. І як на гріх, ніч знову була темна та вітряна, а гай біля підніжжя урвища стогнав та скрипів під злим осіннім вітром. Лесь теж був на вежі. Тій самій, з якої минулої ночі побачив ворога. Хлопець вдивлявся в пітьму, насторожено прислухався, проте відчував дивну впевненість, що все вдасться. Адже ворог хитро придумав! Навіщо витрачати сили на виснажливі та криваві штурми, коли можна діяти хитрістю – сховати довгі драбини поблизу того місця фортеці, де відкритий штурм неможливий, отже, це місце слабко охороняється, і вночі тихенько видертися на стіни, вирізати сторожу та захопити фортецю. План був відверто божевільний, але цілком реальний для виконання. Адже штурм будь-якої фортеці був дуже складною справою, тож завжди намагалися долучити фантазію й хитрощі – у скруті чи жадобі вбивства людська фантазія не знає меж. Вочевидь, москалям треба було будь-що зломити гетьманців.

Лесь оперся на поручні, звісившись за край вежі. Усміхнувся, згадавши, як Гуляницький, дізнавшись про заховані драбини, з ледь помітною насмішкою покосував на осавулу, мовивши: «Ось тобі й личак [7] Личаки – чоловіче взуття з лика, схоже на російські чи білоруські лапті. Було поширене на Поліссі. литовський!», бо саме так той лаяв Леся. Хоча самому Лесеві й слова похвали не сказав. «Досадно, що ні чорта не видно, – подумав хлопець. – Але це найкращий час для нападу».

Час тягнувся повільно, хвилини складалися в години. І вив вітер. Проте між його виттям козаки почали розрізняти інші звуки – десь брязнула зброя, десь щось стукнуло, десь пролунали людські голоси. Але ці звуки здавалися примарними, навіяними скавчанням вітру, тим паче, що нерви в козаків були натягнуті до межі, і якби деякі з них на власні очі не бачили захованих драбин, то списали б їх на марення.