Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Слухай, а як мені тебе називати від завтра?

Олеся з нерозумінням подивилася на неї та буркнула:

– Як сама забажаєш.

– Тоді я не буду називати тебе матір’ю чи мачухою. Мені якось ніяково.

– Я вже сказала, що мені байдуже, – відрізала Олеся. – Ліпше йдіть. Косу ви вже розплели.

Дівчата з полегшенням зітхнули та швиденько попрощались, кваплячись піти. Проте Настя затрималася.

– Знаєш, Олесю, я не хочу, щоб між нами були якісь недомовки, тому скажу відверто: мені не подобається цей шлюб. Занадто спритно ти все влаштувала! З’явилася така смирненька та нещасна. На Леська так чіплялася, що він змушений був утекти від тебе, а виявляється, ти ще й на батька мого оком накинула, побачивши, що небідний вдівець! Спритно ти погналася за двома зайцями – одного все-таки вхопила! Проте я не можу вказувати татові. Я лише сподіваюся, що після весілля ти триматимешся так само, як і раніше, – скромно й доброзичливо.

Від цих слів Олеся затремтіла, бо Настя, бездумно повторюючи брудні плітки, боляче вдарила по живій рані.

– Я теж сподіваюся, що ти залишишся такою самою приязною до мене, якою була, – у тон їй промовила Олеся, а потім ущипливо додала: – І не забувай, що ролі в нас тепер помінялися. До речі, коли тебе Семен сватати збирається? Дивись, Настуню, щоб мені на твоєму весіллі не довелося пити горілку з дірявого кухля [8] За старовинним звичаєм, якщо під час шлюбної ночі виявиться, що наречена втратила дівочу честь до шлюбу, то її матері підносять горілку в надбитому кухлі, а на шию вдягають хомут на знак зневаги за погане виховання доньки. ! А тепер залиш мене саму!

Від цього морального плювка Настя запаленіла й швидко вискочила з кімнати. А Олеся гірко заплакала. «Чого всі такі злі? Хто вони такі, щоб зневажати мене? Я теж така сама людина, як і вони!» – схлипуючи, думала дівчина. Знову згадався Лесь. Згадалося, як він колись заступився за неї. Як сказав: «Моя хистка лілеє, ніколи не дозволяй себе ображати». А потім сам скривдив її. Від цього ще рясніше потекли сльози, а в душі ще дужче сколихнулася лють на весь світ. І нещасна Олеся, витираючи сльози, прошепотіла: «Більше ніколи мене ніхто не скривдить! Жодна людина! Богом присягаюся, що більше ніколи цього не допущу!»

Наступного ранку Олеся, вдягнена в сукню з дорогого кармазину, багато прикрашену шиттям із золотих шнурів і тасьми, подаровану до весілля Михайлом, та у вінок із тканинних квітів, – у листопаді живих не знайдеш, – чекала Левуся. Адже за звичаєм саме він мав вести її до церкви як єдиний родич чоловічої статі.

Левко був не в захваті від цього весілля. Кмітливий хлопчик розумів, що Олеся йде за нелюба, щоб поліпшити їм обом життя, і йому було до сліз її шкода. Але він нічого не міг змінити. І хай там як, але це буде ліпшим для сестри – кращого нареченого, ніж Михайло, Олесі все одно не знайти, бо нікому не потрібна вродлива, але бідна дружина. Лесь он як за нею упадав, проте змушений був покинути її – Левко по-своєму виправдав від’їзд свого дорослого приятеля. Тому він з важким серцем, проте з урочистим виглядом повів свою красуню-сестру в церкву.

Для Олесі мов у напівсні пройшли і вінчання, і саме весілля, на яке зійшлося чимало гостей: хто ж відмовиться смачненько поїсти, випити, та ще й при цьому розважитися? І тому весілля вийшло напрочуд веселим і невимушеним. Фена теж з’явилася, проте люди подивилися на це крізь пальці. Отямилася Олеся тільки тоді, коли жінки відвели її в комору, де, переодягнувши в нову сорочку, залишили саму. «Ой, і що ж мені тепер робити?!» – думала дівчина, нарешті усвідомивши, що через свої мстиві мотиви не врахувала цю інтимну грань шлюбу.

Вона так і стояла посеред комори, час від часу скоса позираючи на постіль, за звичаєм намощену із соломи та зі снопом жита замість подушок, застелену білими простирадлами, коли увійшов Михайло. Олеся подивилася на нього та швидко опустила очі, повернувшись спиною й відчуваючи, що червоніє. Та так червоніє, що аж щоки запекли.

Михайло окинув жадібним поглядом постать дружини, швидко роздягнувся та підійшов до неї ззаду. Обняв, обережно прибрав волосся й почав цілувати її шию. Ковзнув губами до плеча, стягнувши з нього сорочку. Торкнувся долонею щоки Олесі, повертаючи її обличчям до себе.

Олеся міцно заплющила очі, щосили стримуючи себе, щоб не вирватися. «Кохана, подивися на мене!» – прошепотів Михайло. І, коли Олеся розплющила очі, поцілував. Спочатку ніжно, а потім більш палко та владно, м’яко вклав її в ліжко і, лягаючи поруч, задер сорочку та ковзнув долонею по внутрішній частині її стегна.