Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Ану негайно зніми! – пролунало позаду.

Олеся озирнулася – на порозі кімнати стояв розсерджений Михайло.

– А хіба це не для мене? – здивовано запитала вона.

– Ні! Не для тебе! Швидко знімай і поклади на місце. І більше ніколи не смій чіпати! – гнівно промовив він.

Спочатку Олеся відчула сором за свою поведінку. Але потім її охопила лють: урешті-решт, вона його дружина й має право знати, чого не можна чіпати цих коралів. І взагалі навіщо так гнівно з нею говорити, коли можна спокійно пояснити?

– Чиї це коралі? Для кого ти їх приховав? Для Насті? – запитала Олеся таким владним тоном, що Михайло мимоволі підкорився та відповів:

– Ні, не для неї. Поклади їх туди, де взяла!

– Ні, не покладу! Вони мені личать! І я хочу ці коралі! – відрізала Олеся, повернулася до нього спиною та почала знову роздивлятися себе в дзеркало. І тут у голові майнула дурна думка: «Якщо не дочці й не мені, то кому? Чому він не каже? Може, у нього ще й коханка є? Дійсно, чому ще такий молодий чоловік стільки років жив без дружини? У нього точно є коханка! Господи Боже! Оце я вскочила в халепу!» Від цієї надуманої дурні миттєво спалахнула образа, і Олеся нахабно заявила:

– Я твоя дружина й маю право брати те, що подобається мені, а своїй коханці придбаєш нові!

– Якій коханці? Ти що верзеш? – обурився Михайло, а потім аж скипів від гніву: – Та як ти смієш так зі мною говорити, дурне дівчисько?! Негайно зніми їх! Я наказую тобі!

– Наказуєш мені? – прошипіла Олеся, оскаженівши від цих слів, та так люто поглянула на чоловіка, що він відсахнувся. – Отже, дурне дівчисько?! І ти наказуєш мені, наче я досі твоя наймичка? О, як же дешево коштують твої обіцянки, пане Висоцький! Та вдавися ти цими коралями! – і, знявши намисто, жбурнула його під ноги Михайлові та, із силою відіпхнувши його з дверного отвору, вискочила зі спальні.

Вилетівши з хати, розлючена Олеся попрямувала до кухні.

– Горпино! – крикнула вона з порога. – Ти бачила в скрині пана рожеві коралі? Чиї це?

– Ой, краще не чіпай їх, пані! – порадила Горпина. – Пан нікому не дозволяє їх чіпати! Навіть панночці, хоча вона має повне право їх носити. Ці коралі належали покійній пані Ганні. Але коли пані померла, то пан сховав намисто й береже, наче якусь святиню, – та вкрадливо запитала, помітивши, як хазяйка зблідла від цих слів: – А навіщо ти питаєш?

– А воно тобі треба? Іди у своє! – гримнула Олеся та вилетіла з кухні.

«Господи, та хіба ж я знала? Якби знала, то не чіпала б те кляте намисто, – думала вона, нарешті усвідомивши свою помилку. – А він теж хороший: міг би спокійно пояснити мені все, а не горлати. Зате я дізналася, як він насправді до мене ставиться! Отже, він досі кохає покійну дружину, а зі мною одружився, бо схотілося мати забавку! Господи, та за що ж мені це? Де я так згрішила, що всі до мене ставляться, наче до якоїсь ляльки, якою можна вертіти та збиткуватися?!» Залишатися вдома не хотілося, тому Олеся відправилася блукати містом.

Отак безцільно блукаючи, Олеся знову прийшла до фортеці, де вперше зустріла Леся. Молода жінка похмуро окинула поглядом схил та знову видерлася аж до самої фортечної стіни. На горі дув вітер, наганяючи сірі хмари, від чого весь пейзаж, яким вона милувалася торік, був сумовитим і непривабливим, немов придавлений свинцевим небосхилом, а сніг чомусь нагадував саван. Від цієї похмурості остаточно зіпсувався настрій, посилилася образа, проте на подив плакати не хотілося. Олеся подивилася вниз, пригадала, як вони з Лесем, спускаючись схилом, послизнулися та впали і як він її обнімав, а вона соромилася. «І чого я тоді була така дурна? – подумала вона. – Така наївна? Господи, я ж усе своє життя бачила в кожному лише хороше, відвертаючись від злого, і поплатилася за це. Тож більше ніколи не повірю жодній людині. І більше нікому не дозволю собою вертіти! Присягаюся! А Михайло ще гірко пошкодує, що насмів так зі мною поводитися! Я змушу його зі мною рахуватися! Я змушу кожну падлюку в цьому місті поважати мене!» Ось так покірлива дівчинка Олеся перетворилася на стерво. Проте це пішло їй на користь, ще дужче загартувавши й зміцнивши її душу: позбувшись своєї дитячої покірливості, вона стала сильнішою.

Ще трохи постоявши, Олеся відчула, що замерзає, тому мусила повернутися додому. І одразу ж зіткнулася з Михайлом, який чекав на неї в сінях.

– Де ти була? – спокійно запитав він.

– Неважливо! – роздратовано кинула Олеся та швидко шуснула в спальню, де зачинилася, відмовившись вечеряти. А ввечері, коли Михайло прийшов ночувати, не впустила його – жбурнула в нього подушкою, порадивши ночувати на пічній лежанці у світлиці, і грюкнула дверима перед самим його носом.