Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Брешеш, дитинко. Ти вже нещасна, а в майбутньому гірко пошкодуєш про це заміжжя. Коли йдеш за чоловіка з користі, то невдовзі він остогидить, як собаці – редька.

– А тобі яке діло? – крізь зуби процідила Олеся, ледь стримуючись, щоб не послати Катерину до біса.

– Чому ти не схотіла з Лесем миритися? – відверто запитала Катерина. – Адже він писав тобі, бажав помиритися.

– Що?! – вигукнула Олеся так голосно, що її почули на протилежному кінці столу.

Катерина уважно подивилася на неї та, дочекавшись, коли на них перестали звертати увагу, неголосно запитала:

– Хіба Михайло не віддавав тобі листа від Леся?

– Якого листа? – видихнула Олеся, відчуваючи, як у скронях почала пульсувати кров.

– За тиждень до вашого весілля Лесь прислав листа, а я попросила Михайла віддати його тобі. Я знала, що ви зустрічаєтеся потайки, бо Федір був проти. Він навіть лаявся з Лесем через тебе, як повернувся з Полтавського походу. Але Лесик усе одно бігав до тебе. І поїхав лише через сварку з тобою. А потім охолов і хотів помиритися, якщо надіслав лист. Але, вочевидь, Висоцький обдурив нас обох, бо наступного ж дня оголосив про ваше весілля. Господи, дівчинко, що з тобою? – злякалася Катерина, бо Олеся побіліла, мов полотно.

– Зі мною все добре, – глухо вимовила молода жінка. – Вибач, пані, але мені треба йти, – і швидко підвелася й вибігла геть.

Катерина підхопилася та кинулася за нею. Фена, яка уважно спостерігала за ними, теж побігла слідом.

Олеся, вискочивши з шинку, зупинилася. У голові гуло, а у вухах дзвеніло. «Господи, але чому він так? Навіщо обдурив мене?» – прошепотіла Олеся. По щоці скотилася сльоза. Але швидко просохла.

– Олесю, почекай! – пролунав позаду голос. – Куди ти йдеш? Тобі ж зле!

Олеся озирнулася – до неї підбігли Фена та Катерина. Молода жінка нахмурилася, а потім твердо пообіцяла:

– Не турбуйся, пані, я не видам тебе, – і, щоб уникнути розпитувань, квапливо пішла вулицею в сірі лютневі сутінки.

Фена нахмурилася, а потім міцно вхопила Катерину вище ліктя й прошипіла:

– Що ти їй наговорила, стара злидне? Кажи!

– Нічого, Фено, – покірливо мовила жінка та гірко зітхнула. – Нічого, окрім правди.

І, вивільнившись, пішла в шинок. Насуплена Фена пішла слідом. «Нічого. Згодом Олеся мені все розповість», – вирішила вона.

Повернувшись додому, Олеся усамітнилася в спальні, поки не увійшов Михайло.

– Що трапилося, кохана? – запитав він, запалюючи каганець. – Чому сидиш у темряві? Невже хтось із того курника насмів тебе скривдити?

Олеся похмуро поглянула на нього, а потім запитала:

– Михайле, скажи мені правду: чому ти вирішив одружитися зі мною?

Висоцький здивовано витріщився на дружину. Але по-своєму витлумачив її запитання. Присів поруч з нею і, відкрито дивлячись їй в обличчя, заговорив:

– Тому що покохав! Покохав шалено й пристрасно. І ладен життя віддати, аби тільки зробити тебе щасливою, аби ти тільки не відала смутку чи прикрощів. Знаєш, Олесю, я розумів, що шанси в мене невеликі, бо ти була захоплена тим покидьком, який так бездумно розтоптав твоє життя. Але коли ти погодилася, то я… О, кохана, мені бракує слів, щоб описати, яким щасливим я був. І мені байдуже, що думають про наш шлюб усілякі ханжі! Щось пояснювати чи доводити таким марно. Вони ніколи не зрозуміють, як це – кохати й жити заради коханої! – говорив Михайло, а потім почав розпускати шнурівку Олесиного святкового корсета. Потягнув шнурок, яким був стягнутий комір її сорочки, нетерпляче оголив її плечі та груди, почав пожадливо цілувати, шепочучи: – Я так кохаю тебе! Олесенько, не зважай на дурних пліткарок! Не муч себе, моє блакитнооке сонечко!

Олеся з кам’яним обличчям слухала ці зізнання. «Безглуздо вже йому чимось дорікати – я його дружина, і мені нікуди від нього діватися. Він обдурив мене, бо по-справжньому кохає. І його кохання повернуло мені гідність. Відтепер я мушу вікувати з ним, бо така моя доля», – вирішила молода жінка і, намацавши застібки від шкіряного пояса чоловіка, розстібнула їх, спіймала його губи, відповідаючи на пристрасть.

На південь від Києва, на високій горі, убезпеченій з трьох сторін глибокими балками, височіє над Дніпром невеликий, але міцний замок. А поруч з ним – містечко, оточене лісами та ярами. Це Ржищів.

Колись цей замок належав магнатові й київському воєводі, полякові Янушеві Тишкевичу, та був одним із символів польського панування на українській землі. А нині Ржищів був вільний. Тут у грудні 1653 року відбулася перша зустріч гетьмана Хмельницького з царським послом Бутурліним щодо майбутнього союзу, який затвердили наступного року в Переяславі. А в грудні 1658 року Ржищів став тимчасовою ставкою гетьмана Виговського, який мусив боронити Україну від Московії.