Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Іван, прочинивши стулку замкового вікна, похмуро дивився на прадавній, ще не скутий кригою Дніпро, який поворонів , здіймав невеликі хвилі від грудневого вітру, немов гнівався на нього, що він такий безталанний гетьман. Дійсно, осінні воєнні невдачі на кордонах з Московією та під Києвом, вибори наказним гетьманом Безпалого сильно вдарили по владі Івана.

– Ваша милосте, закрийте вікно. Холодом дує, – пролунав позаду голос Юрія Немирича.

– Не здує! – огризнувся Іван.

Немирич зітхнув. Знедавна характер завжди ввічливого, спокійного й зваженого Виговського зіпсувався. «Воно й не дивно, – подумав Юрій. – Мала цяцька булава, та важка, мов камінь могильний».

– Нещодавно я писав коронному канцлерові Пражмовському, просячи прислати хоч стільки-то війська, але він мені не відповів. І кримський хан теж мовчить, – несподівано мовив Виговський, бо на початку грудня відправив у Крим послом генерального писаря Грушу просити військової допомоги. – Юрію, нам більше ні в кого шукати помочі! Ще в жовтні я писав шведському королю Карлові Ґуставу, повідомляючи, що мені не вистачає сил для боротьби з Московією, але він мовчить. А брат короля досі не відповів вам?

Немирич заперечливо похитав головою. Користуючись знайомством, придбаним на службі у Швеції, Юрій у жовтні писав братові короля, відверто просячи його переконати Карла Ґустава укласти перемир’я з Польщею та надати Україні військову допомогу.

– Швеція, як відомо вашій милості, веде переговори з Московією. І я впевнений, що в цьому випадку цар буде більш поступливим, ніж з поляками. Якщо цар і король укладуть мир, то наші справи кепські: у царя будуть повністю розв’язані руки, і він кине всі сили в Україну. А Швеція буде зв’язана війною з Польщею, і обидві вони навряд чи нададуть нам хоч якусь допомогу. Мені дуже шкода, що шведи скисли, але я доклав усіх сил для сприяння миру між Польщею та Швецією, який нині вигідний Україні, – похмуро мовив Юрій. – Занадто високі вимоги вони висувають одне одному.

– Цього миру бажає й Мехмед Ґерай. Про це мені під Гадячем говорив Карач-бей. Хан давно мріє з’єднатися з Польщею й нами, щоб спільно вдарити по Московії. Але ж гонорове панство нізащо не дослухається здорового глузду! О, клятий шляхетський гонор! – у досаді вигукнув Виговський.

– Нині шляхта муситиме дослухатися до голосу розуму, бо інакше нашкодить своїй країні.

– Іноді я шкодую, що уклав угоду з Річчю Посполитою, – відверто мовив Виговський. – Вірних військ у мене мало, бо частина населення тяжіє до Московії, сподіваючись отримати для себе користь, а частина ненавидить Московію, але й не може прийняти Гадяцьку угоду, тож ставиться до мене вкрай вороже. Добре, що Янові Казимиру вистачило розсудливості заборонити шляхті повертатися у свої маєтки в Україні. Бо інакше власний народ змів би мене, наче буря – пил.

– Краще бути підданим католицького короля та вільно користуватися своїми привілеями, ніж вірним холопом православного царя, фанатичного й тиранського, та повністю залежати від волі істоти, в якої замість душі прогірклий церковний єлей, – твердо мовив Немирич.

– Шкода, що це розуміють лише одиниці! Православ’я зіграло з козаками злий жарт. Якщо в часи Богдана це було гасло, під яким усі єдналися, то тепер Олексій використовує його для розколу українців. Підлості йому не позичати: він розсилає петиції, називаючи мене богомерзенним зрадником, бо я, бачте, не тільки його, благочестивого помазаника Божого, зрадив, а ще й православ’я зраджую, бо прагну віддати Україну латинам. Але щоб схилити на свій бік усіх, хто вірить у його брехню, йому треба показати військову міць. Тож великої війни не уникнути. І якщо я програю її, то Україна втратить волю. За два минулі роки люди втомилися від смути, втомилися тікати, ховатися й будуть згодні на будь-яку владу, яка забезпечить спокій.

Юрій не встиг нічого відповісти, бо у двері постукали. Увійшов джура й повідомив, що від великого коронного гетьмана Польщі прибуло військо під командуванням коронного обозного Андрія Потоцького. Іван гірко всміхнувся, згадавши 1648 рік і битву під Корсунем, яку батько Потоцького ганебно програв, а сам Андрій улітку в Барі потрапив у полон до полковника Кривоноса. А тепер Потоцький прийшов допомагати Війську Запорозькому!

Але побачивши цю «підмогу», Іван досадливо скривився, бо прибуло майже чотири тисячі польських жовнірів, а це занадто мало. «Господи, вперті ляхи! Якби вони мене послухали та замирилися зі Швецією, то я б зараз не мучився!» – подумав Іван, бо це все військо, що могла виділити польська корона в умовах продовження війни зі Швецією. Якби ж то Виговський знав, що самі поляки розраховували отримати від нього військо для війни зі Швецією чи Московією, то, мабуть, посатанів би. Але, на щастя, Іван цього не відав, тому приязно зустрів Потоцького.