Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Бог дуже щедрий. Відібравши двох дітей, подарував мені тебе та Фрузю, а тепер і третього на додачу. Тільки б цей малюк здоровим народився! Але він так штовхається, що неодмінно буде здоровеньким і жвавим.

– Обов’язково! Я щасливий, що невдовзі в мене з’явиться брат або сестричка! Не журися, мамо, не треба! – мовив Іванко й ніжно стиснув руку мачухи. – Можливо, Господь виявить більшу щедрість і поверне тобі твоїх дітей.

– Якби твої слова та Йому у вуха! Але Павлусь зізнався, що не знайшов і сліду Олесі та Левка.

Демко квапливо вийшов. Ні, його не пожолобила ця звістка. Він бачив, що мати щаслива з Яненком, і радів цьому. Але втрата брата та сестри висіла важким каменем на серці. І навіть помста Пушкареві нічого не змінила, бо не повернула любих рідних. Часто в пам’яті поставали картини дитинства, коли вони гралися втрьох, і від цього ставало ще болючіше. Але Демко швидко заштовхав свій біль якомога далі в серце – так легше жити.

На жаль, гетьман не відпустив хлопців, тому наступного дня Марія поїхала в супроводі джур чоловіка. Вона проїхала через Черкаси, де зупинилася на нічліг, але не зважилася розпитати містян про дітей. Прикро, що Марічка змирилася зі своєю втратою та не хотіла краяти собі серце безплідними розпитуваннями. Та й пізня вагітність була важкою, а зимовий шлях – виснажливим. Тому бідолашна жінка квапилася дістатися Чигирина, щоб у спокої виносити цього малюка. «Ти моя крихітна радість, – думала Марічка, гладячи живіт і відчуваючи, як дитя брикається у відповідь. – Коли ти народишся, то знищиш увесь мій смуток».

На початку січня Виговському донесли, що 26 грудня Московія та Швеція уклали перемир’я [12] 20 грудня 1658 р. між Швецією й Московією було укладено перемир’я на 3 роки, за яким до Московії тимчасово переходили 30 завойованих ліфляндських міст, а Швеція взяла на себе зобов’язання не допомагати полякам ні людьми, ні фінансами, ні дипломатично. Більше того, проектувався навіть російсько-шведський союз проти Польщі. й цар Олексій збирається відправити в Україну ще одне військо на чолі з князем Трубецьким. Цей москаль був такий самий грубий, жорстокий і пихатий, як і Шереметєв, і так само ненавидів українське вільнолюбство. Проте не в цьому річ – нове царське військо красномовно свідчило про наміри людинолюбного царя мечем і кров’ю зламати волю України. Тому Виговський поквапився на Задніпров’я. 10 січня він прибув у Переяслав. А 13 січня до нього несподівано прибуло посольство від Олексія, яке очолювали Григорій Булгаков та Фірс Байбаков, той самий, який торік побував у покійного Пушкаря, а потім у Москві повністю виправдовував цього заколотника. Посли везли царську відповідь на посольство Кравченка, якого гетьман відправив послом до царя восени, уклавши під Києвом перемир’я з Шереметєвим. Іван серцем відчув, що приїзд цього посольства не віщує нічого доброго, тому зважився на відчайдушний крок.

Посли ледь встигли зупинитися на квартирі в якогось заможного містянина, тому дуже здивувалися, коли до них явився гетьман власною персоною. Увічливо привітався. І так само ввічливо наказав своїм джурам почати обшук.

– Іване Остаповичу, та чи розумієш ти, що коїш?! – заволав Булгаков, бо це була неабияка крамола. – Ми посланці його пресвітлої величності!

– А чому не Івашка-зрадник? – підштрикнув Виговський. – Чому ти так нервуєшся, пане Булгаков? Невже його величність доручив тобі щось таке таємне, що слід приховати від мене? Хлопці, ретельніше шукайте! Трусіть усе, навіть їхні спідні штани!

– Твоя милосте, їм справді є що приховувати, – мовив Іванко, який, усівшись на стіл, розбирав папери з невеликої, оббитої шкірою скриньки. – Буде краще, якщо ти сам це прочитаєш.

– Не смій чіпати! – вигукнув Байбаков та кинувся до Яненка. Але шлях йому перегородив Демко. Зустрівшись із ним поглядом, Фірс злякався: у гарних темно-голубих очах хлопця було стільки ненависті, що не залишалося сумнівів, що він безжально вб’є його просто на місці. Москаль відступив, люто зиркаючи на гетьмана та джур, які без докорів сумління порпалися в його речах.

Виговський почав читати. Це були накази послам, як поводитися в Україні. Зокрема, усіма можливими засобами наголошувати, що прислані вони не до гетьмана, а до черні Війська Запорозького, яка вища за гетьмана й має «реальну» владу. Тож усі царські грамоти посли мали б вручити не Виговському, а скликати раду та зачитати простим козакам. Також наказувалося зачитати листи Кравченка, адресовані козацькій старшині. Цими листами Кравченко просив старшину відправити від себе до царя нове посольство з повинною, бо інакше Олексій кине в Україну велике військо. Мало того, Булгакову наказувалося шпигувати, щоб з’ясувати, чи має Виговський шану серед простого козацтва, скільки має прихильників, чи мав після відправлення посольства Кравченка зносини із сусідніми державами. А офіційна грамота наказувала Виговському розпустити власне військо, спровадити татар, відмовитися від військової допомоги сусідів і негайно послати цареві чолобитну, якою визнати свою «провину та зраду». А в лютому явитися в Переяслав на нову раду, на якій козаки мали б обрати нового, відданого Олексієві гетьмана.