Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Станіславе, мій народ здобув собі свободу власною кров’ю. Ти розумієш це? Ти розумієш, що цар спритно тисне на побожність мого народу? Якщо я погоджуся на збереження унії, то втрачу всіх, хто розуміє користь нашого альянсу! І жоден простий козак не потерпить паплюження православ’я, бо під цим гаслом запекло бився десять років свого життя! Якби твій народ мав менший гонор, то не було б усього цього – ані відторгнення України від Речі Посполитої, ані її союзу з Московією. Не було б десяти років кровопролитних війн. Не було б навіть вашої теперішньої війни зі Швецією й нашої з Московією. Невже життя вас нічого не навчило?

– Я й сам усе це розумію, але не маю снаги вкласти цю думку в голови інших!

– А я не зраджу інтересів своєї Батьківщини та релігії, – твердо мовив Виговський. – Більше жодних поступок не буде. А якщо будете затято стояти на своєму, то я в підданство до турецького падишаха піду, але в колишню неволю не повернуся. І тоді вам усім буде непереливки за ваш нікчемний гонор!

– Іване! – жалібно вигукнув Станіслав, зрозумівши, що нічого не доб’ється від гетьмана.

– Це моє останнє слово, пане Беневський, – жорстко мовив Іван і вийшов.

Станіслав почав терти праву скроню рукою так, ніби вона в нього нестерпно боліла. Він щиро хотів втілення цієї угоди, бо розумів, що це піде на користь рідній Польщі. І чудово розумів, що Польща має піти на суттєві поступки Україні, якщо бажає з нею миру. Але Станіслав мусив виконувати накази короля та сейму, у яких його особиста думка важила мало. У цьому й полягала трагедія цієї людини.

У наступні дні Станіслав марно намагався вмовити Виговського – той твердо стояв на своєму. Лише згодився відкликати своїх комісарів, які наймали для нього військо на Волині, тим паче, що людей уже й так набрали.

Але Іван, гарненько поміркувавши, вдався до інтриги – відправив посольство до турецького султана Мехмеда з проханням прийняти Україну в підданство та допомогти військом у боротьбі з Московією. О, цей споконвічний козир, – підданство, – який козацькі гетьмани завжди викидали в скруті! Адже якщо султан задовольнить прохання, то цим Виговський натисне на Польщу, яка не може допустити такого посилення впливу Туреччини просто в себе під боком.

І відпустив Булгакова та Байбакова, передавши Олексієві листа, в якому відверто заявив, що, бачачи явне небажання царя бути Україні добрим союзником та другом, як за Хмельницького було, змушений був укласти союз із Річчю Посполитою. «Прошу твою величність сприйняти цю звістку без гніву й не намагатися щось змінити силою. Бо інакше проллється велика кров серед православних на радість усіх неприятелів», – писав Виговський.

Утім, рішучості та твердості Івана було замало. Він знову рушив військо до Лохвиці, щоб іще раз спробувати вибити звідти Ромодановського. Навіть забрав з-під Києва більшу частину польського війська. На щастя, Шереметєв був практично знешкоджений – місцину навколо Києва щільно оточили козацькі війська, і москалі не мали змоги збирати харчові стації з населення, через що в них почався падіж коней. Але сам Ромодановський, скориставшись коротким перепочинком перед другою облогою, повернувся до Бєлгорода. Його замінив князь Куракін зі свіжими силами.

Сподіваючись стримати прихід Трубецького та змусити його боронити власну землю, Виговський наказав Гуляницькому, якого призначив сіверським наказним гетьманом, робити наїзди на московські села та містечка. Козаки з прикордонних сотень охоче пустошили ті місцини, грабуючи та забираючи людей у полон. З цією ж метою тритисячний козацько-татарський загін напав на Путивль, проте штурмувати його не став. Сам Гуляницький не давав спокою самозванцю Безпалому, який перебував у Ромнах. До того ж відважному Грицьку без бою здалося містечко Сміле, яке належало цареві.

Але в самого Виговського ратні справи йшли не так вдало. Під Лохвицю він відправив Юрія Немирича та Івана Скоробагатенка. Розпочалася велика битва, яка тривала з ранку до полудня. Козакам вдалося зламати опір кінноти, яка була слабкою ланкою в москальському війську, розсіяти її так, що, тікаючи, москалі потовкли своїх же піхотинців. Усе військо Куракіна змушене було тікати та засісти за фортечними стінами Лохвиці. Потім москалі розповідали у своє виправдання, що ця «прикрість» сталася через невправність вождів.

Немирич і Скоробагатенко тричі штурмували Лохвицю, але марно. На жаль, у веденні війни під захистом фортечних стін москалі були дуже вправні.