Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Згодом польське військо перебралося на Задніпров’я [10] Задніпров’я – тогочасна назва Лівобережної України. Правобережна називалася Придніпров’ям. й розташувалося на схід від Києва, щоб якомога щільніше оточити Шереметєва.

Утім, лише на допомогу сусідів Іван не розраховував і порівняно з минулим роком рішуче намагався зміцнити свою владу всіма засобами. Він відправив на Волинь комісарів наймати всіх охочих тамтешніх жителів у своє військо, бо Гадяцька угода давала йому на це право. У підвладних йому задніпровських полках Іван стратив усіх прихильників царя. І, незважаючи на перемир’я, направив військо, яке осадило Ромодановського в Лохвиці, сподіваючись видворити його з України. Марно воєвода намагався вирватися з облоги – втративши не менше тисячі вояків, змушений був повернутися в місто, де не вистачало продовольства.

Вірні гетьманові полковники Богаченко, Джулай і Гаркуша спробували взяти Нові Санжари, але заколотникам спільно з москалями вдалося встояти попри відчутні втрати. 16 грудня наказний гетьман Скоробагатенко намагався взяти Ромни, де засів самозванець Безпалий, але зазнав невдачі.

Ці дрібні невдачі висотували Івана, позбавляли надії на перемогу. Але він не зневірювався: випадало й гірше за його насичене пригодами життя. Іванові необхідно було відкинути москалів аж до кордонів України, щоб у майбутньому запобігти війні на власній землі. Тому він готувався до походу на Задніпров’я. Тим паче, що Мехмед Ґерай нарешті люб’язно прислав у поміч військо. Узагалі Мехмед розгорнув бурхливу діяльність [11] Хан Мехмед IV Ґерай справді здійснював тиск на короля Яна Казимира й виношував плани створити коаліцію Криму, України, Польщі та Швеції для військового приборкування Московії. – постійно тиснув на Яна Казимира, вимагаючи поновити війну з Московією в Литві, щоб змусити Олексія роз’єднати своє військо, а у випадку відмови погрожував розірвати приязні стосунки. А його візир Сефер-Газі-ага наполегливо радив коронному канцлерові замиритися зі Швецією. Мехмед Ґерай навіть відправив до турецького султана прохання прислати навесні війська сілістрійського паші, а також молдавські та волоські, щоб якомога більшими силами вдарити по Московії.

Демко та Іванко, як і раніше, служили в гетьмана, невідлучно слідуючи за ним. Тому обидва дуже зраділи, коли в Ржищів приїхала Марія. Звичайно, після серпневого розгрому під Києвом Яненко туди не повернувся, бо Шереметєв з нього б лика надер. І уряд полковника посів гнида Дворецький, який вельми співчував москалям. Тому Павло залишався у війську Данила Виговського й оселив дружину в Білій Церкві, бо так було зручніше самій Марічці: вона була недалеко від коханого. Але тепер Павло отримав наказ стояти з козацькими загонами в Острі, тому майже примусово відправив кохану в Чигирин до своєї рідної сестри.

З мамою Демко востаннє бачився восени й зараз ужахнувся: відтоді Марія розповніла, але мала змучений і хворий вигляд.

– Матусю, як ти почуваєшся? – запитав Демко, коли мати перестала його обнімати. – Вигляд маєш дуже поганий.

– Утомилася в дорозі, – сухо мовила Марія. – А де Іванко? Він здоровий? Я хочу його побачити. Розшукай мені його!

Проте Іван, довідавшись про приїзд мачухи, прибіг сам. Спочатку хлопець побоювався, що зненавидить цю жінку, яка здавна володіла серцем його батька. Але Марія поставилася до нього так само лагідно, як і до Фрузі. І ця лагідність розтопила недовіру – Марічка зуміла замінити Іванові матір. Утім, вона теж прикипіла до пасерба, даруючи йому любов, як і Демкові. А ще Іван був не такий гордовитий, як Фрузя.

Демко дивився, як Іванко горнеться до його матері, цілує їй руки, розпитує про батька та розказує про свої дільця, а мати його уважно слухає й лагідно всміхається. Проте хлопець не ревнував, бо Іван давно став для нього рідним.

– Моя мила мачухо, – жартівливо мовив Іванко, – дивно, що тато відпустив тебе від себе. Але найдивніше: як ти на це погодилася?! – хихикнув він, бо знав, як улітку відчайдушна мачуха врятувала його батька. – А чи добре ти почуваєшся? Ти така змучена.

Марічка трохи пом’ялася, немов збираючись із духом, а потім мовила:

– У нас буде дитина. Саме тому Павлусь наполіг, щоб я переїхала до його сестри в Чигирин, бо не хоче, щоб я поневірялася по чужих кутках.

Демко наче закляк, а Іван від подиву й рота відкрив. А Марія мимоволі відчула сором. Усе-таки їй уже сорок років, і інші жінки в цьому віці онуків бавлять, а вона… Марічка гірко зітхнула та мовила, звертаючись до Івана: