Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Залишивши частину війська під Лохвицею, Виговський рушив на буремний Миргород та обложив його, сподіваючись повернути місто під свою владу. На четвертий день облоги до Виговського явився миргородський протопіп Пилип з повинною: містяни та сам Степан Довгаль, послухавшись гетьманських універсалів і його, попа, вмовлянь, бажали здатися на милість гетьмана. Поміркувавши, Іван вирішив спочатку вислухати Довгаля.

Гетьман і заколотник з’їхалися так, щоб їх бачили і миргородці з мурів міста, і гетьманці. З Довгалем явилася вся верхівка полку та війт з урядниками. Навіть полкові корогви принесли на знак покори!

– Мій ясновельможний пане гетьмане, – почав Довгаль. – Дослухавшись твоїх умовлянь, а також умовлянь панотця Пилипа, я прошу вибачити мені та всім миргородцям наші провини. Якщо твоя мосць зволить скарати мене горлом [14] Скарати на горло, горлом караний ( заст. ) – стратити, страчений. , то я з гідністю прийму кару, бо заслужив її. Але присягаюся, що почав бунтувати проти твоєї милості лише тому, що не розумів твоїх істинних намірів і бажань, повірив наклепам твоїх злостивців, через що потрапив у полон омани. Утім, як і інші. Тож смиренно просимо в тебе ласки та вибачення.

– Та невже?! – уїдливо сказав Виговський, не довіряючи цій щирості.

– Насправді я досхочу наївся царського підданства. І не через тебе, а через них моя земля у вогні, – чесно зізнався Степан. – Тож краще я буду на боці свого гетьмана, ніж пособником кацапів.

– Чому я маю вірити тобі? Ти зрадив не тільки мене і Військо, а й свого царя. Тож навіть якщо ти присягнеш на вірність, то не матиму віри твоїй присязі.

– Пане гетьмане, москалі прийшли сюди не як друзі, а як господарі. Вони та їхні посіпаки пограбували мій рідний Миргород. Вони хоч й однієї віри зі мною, але поводяться гірше від татарина та турка, тож більше не буду їм служити, – щиро мовив Степан.

Виговський усміхнувся. Узагалі-то він із задоволенням стратив би Довгаля, бо той, хто одного разу зрадив, зрадить знову. Але Іван вирішив його помилувати, щоб іншим, хто все ще бовтається між власним гетьманом і царем, було принадно переходити на його бік. Тому Виговський вибачив миргородців, а ті видали йому москальську залогу драгунів, яка стояла в місті з осені. Після цього гетьман вирушив у бік московського кордону.

Прикладу Миргорода наслідували ті міста, які зазнали розорення від москалів. І Виговський охоче вибачав усіх, хто каявся. Але всі ті міста, які вперто стояли на боці Олексія, безжально спустошував, дозволяючи татарам брати в полон тамтешніх жителів. Такою була плата за поміч, адже безкоштовно ніхто не воюватиме.

Червоні, мов свіжа кров, стіни Престольної палати Теремного палацу Кремля були майстерно розписані золотими квітами, химерними й вигадливими, які перемежалися із зображеннями гербів земель, захоплених Московією. А ще ці квіти були обрамленням для золотого орла, намальованого над оббитим червоним оксамитом царським троном, який дивився в різні боки своїми неприродними головами, немов видивляючись ворогів цього другого Романова на троні Московії. А з такої ж червоненької стелі з трикутними арками дивився Спаситель на престолі, оточений московськими святителями, насупленими й непривітними, немов їх обурювала ця розкіш, яка приголомшує своєю варварською пишністю, через що й вабить до себе. А можливо, таке враження справляв присмерк, який створювали кольорові скельця у стрілчастих, вузьких вікнах.

Проте чотирьох бояр ця розкіш не вражала, бо вони неодноразово милувалися нею. Адже в Престольну палату, яка сполучалася з опочивальнею царя, могли входити лише найближчі бояри. Тому цього лютневого дня тут зібралися Борис Іванович Морозов, царський вихователь і свояк; Ілля Данилович Милославський – тесть [15] Морозов був одружений з рідною сестрою цариці Марії Милославської. і царя, і Морозова; князі Микита Іванович Одоєвський та Яків Кудентович Черкаський. Але навіщо цар їх покликав, вони не знали. І обговорювати це побоювалися через близькість спальні, де Олексій за своєю звичкою спав після обіду.

Ілля Милославський, старий і згорблений, тулився до гарячої грубки, викладеної кахлями з червоним візерунком, та кутався в багату шубу. Морозов задивився у вікно. А два князі сиділи на лавці вздовж стін, позираючи на двері царської опочивальні, оббиті позолоченою шкірою.