Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Вислухавши Одоєвського, Олексій задоволено осміхнувся, бо порада була вельми слушною. «А він голова! Ну не даремно ж він упорався зі створенням Соборного уложення, яке зміцнило мою владу [21] Соборне уложення – звід законів Московії, прийнятий Земським собором у 1649 р., який діяв до 1832 р. Князь Одоєвський очолював комісію, яка займалася укладенням зводу. !» – подумав цар.

– Бог подарував тобі гострий і великий розум, Микито Івановичу, – мовив Олексій, – бо ти дав мені мудру пораду. І Господь благословив і передав мені, государеві, правити та судити по правді люди своя на сході й заході, на півдні й півночі. Тож я зроблю все, щоб повернути собі Малу Русь, цю відторгнуту гілку від моєї держави, бо така воля Творця.

– Мій государю, не повинно бути межі твоїй владі та величі, бо твої влада та велич від Бога. Але вияви твоєї справедливої влади завжди зм’якшуються твоїми побожною лагідністю та глибоким смиренням. Тож хто, як не ти, може мудро правити черкасами! – улесливо мовив Одоєвський, що ще більше сподобалося цареві. Він знав, що Олексій вважає себе побожним людинолюбцем. Проте підмітив, що цар бажає іншим добра лише тому, що його злить, коли люди своїм горем і скаргами руйнують його тихі особисті радості. І Одоєвський розумів, що це не по-християнськи. Адже істинний християнин не повинен гребувати розділити скорботу ближнього свого. Проте чхати хотів на ці тонкощі: головне – вислужитися, щоб зміцнити власне становище.

Задоволений Олексій відпустив усіх, окрім Алмаза. Дякові він надиктував два накази для Трубецького. Перший, офіційний, наказував воєводі скликати раду в Переяславі, де вичитати перед козацтвом « усі злохитрі наміри Івашки Виговського з метою передати Україну в неволю ярма латинського ». Змістити його та обрати нового гетьмана, який мав би погодитися на воєводські залоги, реєстр у десять тисяч козаків та збір податків у царську казну. А ще приїхати до Олексія на поклін і особисто перед ним скласти присягу. І відмовитися від претензій на землі в Литві та не мати жодних зносин із сусідніми державами!

А другий, таємний наказ був складений точнісінько так, як радив Одоєвський.

«Колись я був боязкий і нерішучий. Не знав, як і правити. Але тепер я став сильним і впевненим: Бог зробив і зробить усе, щоб зміцнити мою владу, бо я помазаник Його», – задоволено думав Олексій. Він не розумів, що він лише людина, яку Господь тільки з Йому одному відомих міркувань поставив на чолі народу, рабського та темного, а водночас заздрісного, пожадливого й ненависного до всіх тих, хто живе краще від нього.

Олексій Микитович Трубецькой отримав обидва накази в Севську, де був призначений збір його війська, і міцно замислився, бо обидва накази були складні для виконання. Йому краще, ніж у Москві, була відома ситуація в Україні, що складалася не на користь Московії. Самозванець Безпалий скаржився на Гуляницького, козаки якого постійними наїздами не давали йому спокою. А в Ромнах, його ставці, почалися ремствування через грабунки та огидне поводження москальської залоги, яка там стояла. І виникла загроза, що Ромни стануть на бік Виговського. До того ж козаки Гуляницького разом з татарами пустошили околиці прикордонних московських міст Недригайлова, Хоружівки, Тернів, Сум. А брехливі пропагандистські грамоти Шереметєва, у яких той закликав українців повстати проти Виговського, переконливо діяли лише на голоту Полтавщини та Миргородщини. А сам гетьман з козацьким і татарським військами йшов до кордонів України, що красномовно свідчило: навряд чи Виговський погодиться миритися з царем навіть за умови задоволення його вимог. «Великої війни не уникнути, бо хохлів треба душити лише силою. Добре, що цар дозволив мені діяти на власний розсуд, і поможи мені Бог вгамувати цих холопів зброєю», – міркував князь. І в усі міста, які ще були на боці царя, розсилав порох, кулі та військові загони для посилення тамтешніх гарнізонів.

20 лютого до Трубецького прибув піддячий Григорій Старков, якого цар відправив послом до Виговського. Місією піддячого було домовитися з гетьманом про перемовини. Цей приїзд лише роздратував Трубецького, бо він розумів, що марно домовлятися – Виговський не повірить жодному царському слову. Але відправив посла, забезпечивши його охороною.

Старков знайшов гетьмана під Зіньковом, який той, намагаючись знищити прибічників Безпалого, обложив, маючи у своєму розпорядженні близько тридцяти тисяч козаків, татар і найманців, та запропонував розпочати перемовини з князем Трубецьким. На що Виговський заявив, що не проти перемовин, але лише після того, як усі москальські війська заберуться геть, а цар надасть залізні гарантії, що Трубецькой не вступить зі своїм військом в Україну. «Ви, москалі, поводитеся на нашій землі так, немов це земля ворога, – грабуєте й плюндруєте села та міста, вбиваєте беззбройних жителів або в полон ведете. Гірше від поган чините! А царські воєводи лише бунти проти мене заводять та підтримують усіляких гультяїв. Тож допоки не заберетеся звідси, ні про що домовлятися не буду, – твердо мовив Виговський. – А якщо цар не погодиться на це, то буду спільно з татарами та турками воювати проти тих його воєвод, які насміли зазіхнути на спокій та вільності моєї землі».