Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Я справді гуляв з Олесею. Ледь побачивши її, я наче збожеволів і все ходив за нею, хоч вона й не хотіла зі мною спілкуватися, бо працювала наймичкою в такого собі Висоцького. І через це вважала, що не рівня мені. Але я все одно домігся її. А потім вона почала вимагати шлюбу. А одружуватися мені не хотілося. Тому я її кинув. Але все одно бачив її хоч мигцем, і це було нестерпно. Мене непереборно вабило до неї, а миритися я не хотів. І тому поїхав з Черкас, – зізнався Лесь.

Яць скинув сиві брови – він добре знав норов небожа, тому й запідозрив, що Лесько йому трохи недобрехав.

– Щось я не зрозумів, чого це вона вимагала вести її до шлюбу, якщо спочатку навіть спілкуватися не хотіла? А ти чого не хотів, якщо вона тобі так полюбилася? – запитав старий.

Лесь зітхнув. Марно було пояснювати дядькові, що страх втратити свободу пересилив у ньому кохання до Олесі, – він би все одно його не зрозумів. А ще не хотілося розповідати про невдалу спробу помиритися, яка була ще більш принизливою, бо Олеся ним знехтувала. Лесь глянув дядькові в очі – Яць вичікувально дивився на нього, усім своїм виглядом натякаючи: «Не смій, паршивцю, обдурити мене, бо я все одно докопаюся до істини!»

– Я звабив її, – зізнався Лесь, – тому вона вимагала шлюбу, – і нахилив голову, очікуючи дядькового гнівного вибуху.

Але Яцко й бровою не повів. Він повільно пройшовся кімнатою. Зупинився біля вікна.

– Підійди сюди, – наказав він. – І подивись у вікно.

Лесь підійшов і, глянувши, побачив сестру. Ганнуся, мов маленька, бігала подвір’ям, весело граючись із песиком, дражнячи його та радіючи його витівкам. Щічки дівчини зарум’янилися, очі сяяли, і вона була така мила, така гарна, що Лесь, замилувавшись, лагідно всміхнувся.

– Ганнуся в нас дуже гарна! Чи не так? – запитав Яків. – І ти її дуже любиш. Он як лагідно всміхнувся! А тепер уяви, що явиться якийсь шелихвіст на кшталт тебе. Вродливий, зухвалий, ласий до дівок. Поманить її, покрутиться коло неї, а потім шморгне та кине, наче якийсь непотріб. От тоді твоя Ганнуся й змарніє! Шкода тобі буде сестру?

Лесь скинув на дядька розгублений погляд.

– Але до чого тут Ганнуся… – почав він і замовк, усе второпавши.

– Зрозумів до чого? – криво осміхнувшись, запитав Яць і різко врізав небожеві по обличчю так, що той відлетів аж до печі. В очах у Леся потемніло, у голові загуло, а з носа миттю зацебеніла кров, капаючи на підлогу. Він дістав хусточку, щоб зупинити її, насторожено позираючи на дядька, який повільно підходив до нього, потираючи кулак.

– Отже, сестру тобі шкода, а тієї дівчини ти не пошкодував? – запитав Яць. – А тобі не спадало на думку, що та дівчина може бути вагітною від тебе? І от що цій нещасній, збезчещеній та покинутій тепер робити? Не здогадуєшся? Це ж твоя дитина. Твоя плоть і кров! Тобі було солодко, а все інше неважливо, чи не так? Та хто ти такий, щоб ось так жорстоко ламати чуже життя? Ось так бездумно його розтоптати? Сучий ти сину!

Лесь мовчав. Тільки зараз йому дійшло, якого лиха він наробив. Дійсно, він жодного разу не замислився про наслідки, які його кохання може мати для Олесі, а думав тільки про себе. «Може, Олеся завагітніла від мене, і Висоцький її вигнав. І вона взагалі не отримала мого листа! – подумав Лесь. – Господи, та чого я одразу про це не подумав? І чому я восени одразу не сказав дядькові правди та не поїхав до неї сам?! Боже, знову я припустився помилки!»

– Збирайся! – наказав Яць.

Лесько винувато поглянув на дядька та зітхнув, вирішивши, що той виганяє його з дому. «Що ж, так мені й треба!» – подумав він. Яків здогадався про це та насмішкувато осміхнувся.

– Поїдеш у Черкаси й привезеш Олесю сюди, а потім одружишся з нею, – наказав він.

– Ти справді цього хочеш, дядечку? – запитав Лесь, не повіривши своїм вухам. – Ти не погребуєш таким шлюбом? Хрещений був проти Олесі, бо вона незаможна, і ми з нею зустрічалися потайки…

– Твій хрещений – жмикрут і пожадливий дурень! – обірвав його Яць. – Він, мабуть, забув, як сам змолоду й сорочки зайвої не мав, а тепер запишався, мов чумацька воша ! Теж мені полковник! Таких полковників, як баб, – по сім за цибулю знайти можна ! І ти кохаєш Олесю, – упевнено мовив старий. – Я ж це по твоїй пиці бачу! Ти вже весь запаршивів від туги за нею!

– Дядечку, в Олесі є маленький братик. А що мені з ним робити? – запитав Лесь, згадавши про Левка – не може ж він покинути хлопчика напризволяще. І коротко розповів сумну історію Олесі та Левка.