Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Господи! І як же тобі вистачило совісті ось так познущатися з цієї бідолахи, з якою доля й так обійшлася занадто жорстоко?! – обурено вигукнув Яць, а потім наказав: – І брата її теж привезеш сюди. Не об’їсть мене це хлоп’я! І давай, швидше збирайся, сволото! Гидко бачити твою безсоромну пику! Щоб уже досвіту твоїм духом тут не смерділо!

Лесь швидко вискочив зі світлиці та побіг до колодязя відмити кров з обличчя. І, як на гріх, у сінях зіткнувся з Ганнусею.

– Боже, Лесику! – вигукнула дівчина, побачивши його скривавлене обличчя. – Хто це тебе так?

– Дядечко, – сухо відповів Лесь, намагаючись утекти від сестри. Після цієї розмови йому було соромно дивитися їй в очі. І ставало страшно від однієї думки, що з його любою сестричкою теж хтось може так підло вчинити, як він – з Олесею. «Боже, який же дохідливий урок дав мені дядько! Навіть у колегіумі різками так добре не пояснювали!» – думав Лесь, тікаючи від сестри та не розуміючи, що Яцко Кулябка прожив гірке життя, яке йому теж багато чого дохідливо пояснило. Але Ганнуся побігла слідом за ним.

– Але чому? За що? Чим ти завинив? – стривожено питала дівчина, бо дядько жодного разу не піднімав на брата руки. – Дай я тобі зіллю води!

– Ганнусю, я завтра поїду, – мовив Лесь, коли вмився.

– Через сварку з дядьком?

– Ні. Розумієш, сестричко, у Черкасах я зустрів дівчину, яку покохав. І це через неї я службу кинув, бо хрещений був проти нашого кохання, адже вона проста служниця, – брехав Лесько. Але не міг же він розказати сестрі правди! – І я гадав, що дядько теж буде проти. Але дядечко бажає, щоб я привіз її сюди та одружився з нею, тому завтра я їду в Черкаси забрати мою Олесю до нас, – і замовк, з подивом подумавши: «Господи Боже, вона ж дійсно моя! Моя Олеся!»

Ганнуся здивовано дивилася на Леся, але потім щасливо всміхнулася, радіючи, що любий брат знайшов своє щастя, лагідно обняла його за шию, пригорнулася.

– Я так рада за тебе, братику! Пошли тобі Господь щастя з твоєю Олесею! – сказала дівчина, але потім спохмурніла й запитала: – Але чому дядечко так сильно вдарив тебе? За що? У тебе тепер ніс опухне!

– Ганнусю, серденько моє, краще не питай, бо я не можу тобі пояснити.

– Добре. Колись сам усе розкажеш, – мудро вирішила Ганнуся.

Наступного ранку Лесько поїхав. «Олеся мені пробачить, бо кохає! – впевнено думав він. – Мене ніхто ніколи не кохав, крім неї, і я більше ніколи не зраджу її кохання. Але чому ж вона не відповіла мені? Може, хрещений перехопив листа? Так, це він втрутився, і Олеся досі нічого не знає. Господи, тільки б з нею було все гаразд і вона не пішла з Черкас!»

Коли Лесь приїхав у Черкаси, Федора не було вдома, і його зустріла лише Катерина. Зустріла радо, бо любила хлопця.

– Мій ти хлопчику! Я так сумувала за тобою! Хоч ти мені й не рідний, але я вже так звикла тебе за сина мати! Лесику, дай я на тебе помилуюся, – вигукувала жінка і то обнімала, то милувалася ним. Але потім спохмурніла та запитала: – А ти назавжди повернувся?

– Ні, тітонько, я… – Лесь на мить зам’явся та запитав: – Ти віддала Олесі мого листа? Вона не відповіла мені. Що з нею?

– Чому ти тоді сам не приїхав? – запитала Катерина, ховаючи очі.

– Я у військо Гуляницького пішов. І весь листопад просидів у Варві в облозі.

«Господи, будь прокляті всі ці війни», – гірко всміхнувшись, подумала жінка. На очі навернулися сльози, але вона опанувала себе й заговорила:

– Шкода, синочку, що тоді ти сам не зміг приїхати. Я просила Висоцького віддати твого листа Олесі, але він не віддав, а наступного ж дня оголосив про їхнє весілля. А через седмицю вони одружилися.

– Що?! – Лесь аж підскочив.

– Я дуже шкодую, що тоді сама не пішла й не поговорила з нею до весілля, – зізналася Катерина. – Це моя провина. Але занадто вже мене обурило, що Олеся тобою знехтувала. Лише на Масниці я зважилася поговорити з нею. Тоді й дізналася, що Висоцький її обдурив – не віддав твого листа, а покликав заміж, пообіцявши дбати про її брата. Може, якби вона знала правду, то не пішла б за нього. Утім, яка тепер різниця?! Минулого вже не виправиш.

Лесь слухав і не вірив вухам. Усе що завгодно, але тільки не це! Але ж Катерина не стала б йому брехати. Згадалося йому, як Михайло спіймав їх з Олесею у своєму дворі. Згадалося, якою люттю горіли його очі. Отже, це була не лють, а ревнощі, бо Висоцький сам накинув оком на Олесю. На його Олесю!

– Господи, чому саме Висоцький? – прошепотів бідолашний хлопець.

– Тому що він заможний, синку, – мовила Катерина. – Він просто купив цю дівчинку, бо збожеволів від неї. І тепер ледь не лопається від гордощів, що вона його дружина, і готовий на руках її носити. Боже, Боже, ось що можуть гроші! Синку, не побивайся за нею! Якби вона мала гідність, то не продалася б йому навіть у скруті. І не буде їй щастя в цьому шлюбі! Вона вже нещасна! Я життя прожила й бачу, що вона ніколи не покохає Висоцького. Навіть звикнути до нього не зможе, і невдовзі він їй остогидне. Якщо вже не остогидів!