Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Дізнавшись про це, Трубецькой одразу ж звернувся до жителів Зінькова з умовляннями «великому государю служити та проти зрадника Івашки Виговського, черкасів і татар стояти міцно та мужньо, на спокусливі листи Івашки не спокушатися» та перебрався до Путивля, ближче до українського кордону.

17 березня Виговський був змушений зняти безплідну облогу добре укріпленого Зінькова та повернутися в Чигирин. Змучене зимовими кампаніями військо потребувало перепочинку. І, крім того, необхідно було підготуватися до нового походу, який був невідворотний.

«Жодні перемовини не дадуть користі й не приведуть до примирення – Олексій сам оголосив мені війну та ніколи нічим не поступиться, втім як і я – йому, – міркував Іван, повертаючись додому. – Він лише тягне час, щоб висотати моїх козаків, а потім знищити. Господи, якби ж то поляки не зрадили та прийняли угоду! Боже, благаю Тебе, допоможи!»

У березні мав відбутися сейм, на якому шляхта повинна була затвердити Гадяцьку угоду. Але приїзд Беневського в січні запевнив Івана, що не все так гладко зі схваленням цієї угоди. Тому стривожений гетьман задля захисту інтересів України відправив послами у Варшаву свого рідного брата Федора Виговського та Григорія Лісницького, який усе ще вважався миргородським полковником.

Наприкінці березня Лесь за дозволом Гуляницького приїхав погостювати додому. Про це полковника попросив Яць, бо дуже хотів побачити небожа. Усю зиму Лесько разом з козаками Гуляницького сумлінно воював, тому зрадів можливості побачити рідних. Тим паче настало відносне затишшя: козаки обмежувалися лише дрібними сутичками з москалями.

Але вдома Лесь не знаходив собі місця. Його гнів на Олесю поступився місцем нестерпній тузі за нею. Він уже був ладен пробачити їй відмову, аби тільки обняти, притиснутися до її грудей, відчути, як вона пестливо гладить пальчиками його обличчя, а потім палко цілує. Ця туга висотала Леся душевно та фізично – він змарнів, схуд і мало чим цікавився в житті. Навіть став менш прискіпливий до своєї зовнішності, чого раніше нізащо б не допустив.

Яків уважно спостерігав за небожем і бачив, що того щось мучить. Але що? Звичайно, у таку безглузду причину втечі від Джулая старий не повірив. І розумів, що небіж не розкаже правди. Тому потайки давно написав Федору листа, де прямо запитав, чому Лесько поїхав із Черкас. Федір, по-своєму витлумачивши від’їзд похресника, дав відповідь, яка цілком вдовольнила цікавість Якова. Проте старий хитрун мовчав, вирішивши почекати, коли небіж не витримає й поскаржиться. Але Лесько вперто мовчав, тому Яць не витримав і одного дня приступив до «допиту».

– Лесю, я вирішив тебе оженити, – діловито почав Яць. – І вважаю, що тобі непогано підійде донька Філімоновича. Посаг у неї хороший, її таточкові ти теж подобаєшся, тож я до неї сватів зашлю.

– А може, треба мене спочатку спитати? – невдоволено мовив Лесь.

– А навіщо тебе питати? Яка тобі різниця? Чи Вірка, чи інша, головне, шо жінка в тебе буде. А як на мене, то хай хоч свинка, аби невістка була !

– Вибач, дядечку, але я не хочу одружуватися, – твердо мовив Лесь.

– А хіба ти забув, що я тобі про себе розповідав? Невже хочеш ось так микатися в житті, як я? – вкрадливо запитав Яць.

– У нас різні долі! – відрізав Лесь. – Я взагалі не хочу одружуватися, тому що мені не треба такого горя, яке спіткало тебе!

– А чому ж тоді від дівки з Черкас утік, якщо такого горя не треба? – єхидно запитав Яків. – Від такої собі Олесі, яка в якогось черкаського козачка челядницею служить? Шо це за дівка така?

Лесь злякано скинув на дядька очі. Він напружено міркував, звідки Яць міг про це дізнатися. Ні, навряд чи його видала сестра. Це міг зробити лише хрещений.

– Звідки ти про це дізнався? – запитав він.

– Дізнався! І хочу знати, чому ти від неї тікав, мов чорт від ладану, а тепер нудишся білим світом, наче проклятий? Ну, шо мовчиш? Я ж можу й сам до цієї дівиці поїхати та про все її розпитати!

Лесь болісно скривився, бо потрапив у безвихідь: він чудово знав, що ексцентричний дядечко дійсно не погребує поїхати до Олесі та душевно з нею потеревенити. І Яць такий, що витрусить з покірливої дівчини всі подробиці їхнього роману, і тоді… Тоді гніву дядечка не буде меж, бо його поняття про честь та порядну поведінку чоловіка йдуть врозріз із його, Лесевими, поняттями! І ось як тепер відбріхуватися? «Ніяк!» – подумав хлопець, вирішивши повинитися та сподіваючись, що щиросердне зізнання пом’якшить дядьків гнів.