Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Ні! – скрикнула Олеся та викрутилася з його обіймів, тому що Михайло торкнувся найпотаємнішої частини її тіла. – Ні, не треба! Не хочу! – і, схопившись, кинулася до дверей.

Михайло спіймав її, затиснув рота, потягнув назад, не зважаючи, що вона виривається. Усівся на ліжко, силою посадивши її собі на коліна та міцно притискаючи до себе. Неголосно промовив: «Олесю, не брикайся! Ну, тихіше! Бо тебе весь дім почує. Навіщо тобі це?!» Михайла охопила образа від того, що він гидкий їй. Від цього з’явилося бажання зламати її, змусити підкоритися йому.

Олеся завмерла, усвідомлюючи, що його правда. Дійсно, дурня – тікати від власного чоловіка. Від цього всього їй стало невимовно прикро, соромно та гидко. «Олесю, я ж твій чоловік, – м’яко наголосив Михайло, – а ти моя дружина. Я не хочу примушувати тебе, але не відмовляй мені в любощах. Я дуже сильно бажаю тебе, а кохаю ще сильніше. Подивися на мене!»

Олеся повернулася до Михайла – у слабкому світлі свічки було погано видно його очі, але вона шкірою відчула його погляд. О, як багато може зробити лише один погляд! У ньому не було хіті, тільки щире кохання. І Олеся усвідомила: вона сама обрала Михайла та присяглася перед святими іконами пройти свій земний шлях з ним, тому не в праві його відштовхувати. Він же прийняв її у своє життя такою, якою вона є, – з усіма вадами й перевагами! Тому вона пересилила себе, несміливо обняла чоловіка та соромливо торкнулася його губ своїми. Але ці несміливі пестощі роздмухали в Михайлові справжній вогонь – він швидко стягнув з Олесі сорочку та повалив на ліжко, нетерпляче ковзнув руками по її тілі, відчуваючи, яке воно пружне і яка шовковиста її шкіра, із задоволенням відчуваючи, що вона підкорюється йому…

Згодом, коли втомлена Олеся міцно спала, Михайло у світлі недогарку переможно дивився на її обличчя й не міг надивитися, почуваючись безмежно щасливим. «Дурні ті, хто вважає, що щастя не купиш за гроші. Я ось купив!» – думав він.

Перші тижні заміжжя Олеся жахливо ніяковіла від свого нового стану. Ні, Михайло не був з нею суворим, швидше навпаки – лагідним. Але Олеся все одно губилася перед ним. А щовечора залишаючись із чоловіком удвох в опочивальні, відчувала пекучий сором, бо виконання подружнього обов’язку приносило неабияке задоволення. Мимоволі молода жінка порівнювала Михайла з Лесем. Лесь був палкий, завзятий у любощах, навіть владний, такий, що йому несила було відмовити. А Михайло створював ілюзію ненав’язливості та невимогливості, проте підступно та вміло розпалював у ній шалену пристрасть. Ця обставина мучила Олесю – у її душі жевріло кохання до Леся, і вона вважала, що в обіймах Михайла зраджує ці залишки свого нещасного почуття. Зраджує й нищить усе те, від чого душа палала, а життя вирувало, наче у водограї.

Михайло не здогадувався про душевні страждання Олесі. Він отримав те, що хотів, – жадану жінку. І почувався безмежно щасливим, наче знову повернувся в безтурботну, сповнену красивих мрій і сміливих надій юність. Проте, маючи за плечима досвід першого шлюбу та врахувавши попередні промахи, Михайло хотів, щоб у другому все було інакше, набагато краще. І він прагнув так підкорити Олесю, щоб вона й життя свого не уявляла без нього. Він бачив її боязкість – вона не вимагала від нього ані подарунків, ані особливої поваги чи послуху, як робила покійна дружина майже з перших днів шлюбу. Навпаки, Олеся соромилася навіть розпоряджатися по господарству на свій розсуд, постійно питаючись дозволу або думки чоловіка. А ще в красивих очах Олесі Михайло читав безмежну вдячність за те, що він прийняв у свою родину Левка. Однак, незважаючи на це, Михайлові все одно хотілося виліпити дружину за своїм смаком, мов Пігмаліон – Галатею, виховати її, наче нетямущу дівчинку. Він так і називав її: «Дівчинко моя».

Олеся не усвідомлювала чоловікового виховання – занадто багато горя й страждань їй довелося винести за останній час, тому в неї не було сил осмислити це.

Одного дня Олеся перекладала Михайлові речі у великій скрині в їхній спальні. І знайшла маленьку скриньочку, майстерно прикрашену різьбленням, наче мереживом, і не змогла не взяти її до рук. Скриньочка виявилася не замкненою, і, відкривши її, молода жінка побачила коралі. Та такі гарні! Не червоні, а ніжно-рожеві, з маленькими перлинками розміром з горошину, нанизані через проміжок у кілька коралових намистин овальної форми. І вся ця краса складалася з п’яти низок, розташованих одна за одною на невеличкій відстані: найкоротша мала щільно прилягати до шиї, а найдовша спускалася до грудей. «Це він для мене їх купив! Господи, який же він милий!» – зраділа Олеся. Дійсно, Михайлові не можна було дорікнути в скупості – ще напередодні весілля він дав Олесі кругленьку суму на придбання одягу, який личить заміжній жінці. Тоді Олесі було невимовно соромно – це був зайвий натяк, що її купують з потрухами. Однак вона не стала розмінюватися на дрібниці та з користю використала отримані гроші. Але це намисто… О, це наче цілющий бальзам на вражене почуття власної гідності! Молода жінка вертіла його в руках, милуючись кольором коралів. І, не втримавшись, зняла скромне намисто, яке носила ще дівчиною, наділа нове та подивилася на себе в ручне люстерко. Намисто виявилося їй до лиця, і Олеся задоволено крутилася перед дзеркалом, уявляючи, як їй заздритимуть усі жінки через такі коралі.