Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Щось неголосно стукнуло об дерев’яну огорожу вежі. Лесь здригнувся, пошарив руками й намацав край драбини. «Лізуть», – прошепотів він, і його товариші почали виймати зброю. Сам хлопець притисся спиною до однієї з чотирьох колод, що підтримували дах вежі, і вийняв шаблю.

Край драбини все частіше постукував об огорожу – вочевидь, лізло багато людей. Лесь чекав, шкодуючи, що в кромішній пітьмі нічого не видно. Несподівано хлопець інтуїтивно відчув, що перший ворог уже досяг верху, і махнув шаблею. Пролунав несамовитий, сповнений дикого болю крик, який канув униз. І одразу ж засурмили сурми.

Сліпуча хвиля поповзла вежами та галереями частоколу. Це запалили факели, їхнє полум’я рвав вітер, марно намагаючись загасити, і всі – і нападники, і захисники – на мить замружились від яскравого світла. А потім розпочалася бійня. Захисники Варви завзято відбивалися, скидаючи нападників з частоколу разом з драбинами, безжально різали всякого, хто лише траплявся під руку. І шум цього побоїща перекрив навіть вереск вітру. Усі три полковники теж явилися відбивати штурм, як належить гідним воєначальникам.

Невдовзі ворог відступив. Але захисникам вдалося захопити бранців, які виявилися харківськими козаками та, не чекаючи допиту з тортурами, повідали чимало цікавого. Не маючи сили розгромити впертих гетьманців, Ромодановський учинив інакше – скликав раду, на якій обрали нового гетьмана. Ним став значний військовий товариш Іван Безпалий, який навесні був прибічником покійних Пушкаря та Барабаша, а після їхнього падіння втік до Бєлгорода. Проте через неповний склад ради його обрали лише наказним гетьманом.

Дізнавшись про це, Гуляницький скипів від люті – це був хитро продуманий розкол українського суспільства: два гетьмани не можуть існувати одночасно. Тож усі незадоволені Виговським переметнуться до Безпалого. А таких безмозких людей чимало!

Але трохи втішила всіх трьох полковників звістка, що Виговський відправив їм у поміч військо під командуванням переяславського полковника Тимофія Цицюри та наказного гетьмана Скоробагатенка. Проте ці двоє не могли самотужки здолати чимале військо, яке Ромодановський стягнув під Варву.

– Що будемо робити, панове? – запитав Грицько в Дорошенка та Силича, чернігівського полковника. – Довго протриматися нам складно – закінчуються харчі та порох.

– Стояти на смерть – це, звичайно, добре, проте користі, що ми тут поляжемо, буде мало. Тільки слава! Якби ж то зі Скоробагатенком та Цицюрою знестися та з двох боків вдарити по москалях, то й діло б краще пішло, – мовив Силич.

– Ні, не вийде, – зітхнув Дорошенко. – Сьогоднішній штурм довів, що Ромодановський прагне нас будь-що знищити й відтепер прочісуватиме округу, мов гребенем вошей.

Троє полковників замовкли, розуміючи, що єдиний вихід – триматися, доки вистачить сил. І зараз найголовніше, щоб їхні козаки не занепали духом.

Бранців Гуляницький наказав повісити, скинувши в зашморгах з частоколу. Даремно люди благали про помилування, запевняючи, що не з власної волі пішли воювати, а з примусу. А опинившись у полоні, сподівалися на милість від співвітчизників, бо загони москалів, ідучи на допомогу Ромодановському повз Харків, пограбували домівки багатьох козаків, забрали припаси та худобу, а те, що не змогли забрати, знищили. І з простих козаків знущалися, принижуючи та називаючи зрадниками, погрожуючи, що як повертатимуться назад, то всіх їх у холопи поведуть.

– А так вам і треба! – байдуже мовив на ці жалоби Гуляницький. – Ви чужі для ворога, а для своїх – виродки, бо зрадили власну кров, забувши, що ви українці, дозволивши кацапам плювати вам в обличчя. Тож хоч подохніть з гідністю! Хоча яка може бути гідність від зашморгу?! Але куль для вас шкода: їх і так замало.

Утім думка зв’язатися з Цицюрою та Скоробагатенком позбавила Грицька спокою. Він розумів, що його гонець муситиме прокрадатися через місцину, яка кишить ворогом. І де знайти таку вправну людину? А якщо вона потрапить у полон і під тортурами видасть увесь план, то він зазнає поразки. Але дуже хотілося ризикнути, бо розгром Ромодановського був би відчутним ляпасом цареві Олексію.

У полудень 29 листопада до фортеці під’їхали козаки, очолювані Цицюрою. Їх впустили у фортецю, і Тимофій розповів новини. З одного боку, прикрі, а з другого, – цілком стерпні. Не маючи сили розбити Ромодановського, він зі Скоробагатенком запропонував перемовини. Тим паче, що гетьман Виговський під Києвом уклав з Шереметєвим мир, і останній надіслав Ромодановському листа, підтверджуючи цю подію. Тож обидва полковники теж запропонували мир, на який воєвода погодився і який був йому вигідний: на носі грудень, не стояти ж під цією клятою Варвою всю зиму, чекаючи, коли козаки у фортеці перемруть від голоду! Тому воєвода прийняв від полковників присягу на вірність цареві, а тепер пропонував оборонцям Варви теж скласти присягу та передати йому фортецю, після чого він усіх безперешкодно відпустить.