Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Ти, щеня, будеш мені дорікати? – насмішкувато запитав козак та, під’їхавши до Леся ближче, навідмаш вдарив його руків’ям нагайки. Але хлопець спритно ухилився, нагнувшись до холки свого коня, одночасно пришпоривши його. Тварина зірвалася з місця. Позаду пролунали постріли, і Лесь іще нижче пригнувся, розуміючи, що головне – втекти.

Лесеві не пощастило: підстрелили його коня. Бідолашна тварина аж перекинулася на скаку, а сам він полетів шкереберть на розмоклу від осіннього дощу землю, боляче вдарившись плечем. Лесь швидко схопився і, невідомо на що сподіваючись, відчайдушно побіг під захист найближчого гаю. Але його наздогнали та оточили.

– Що? Втік? – запитав той самий літній козак, насмішкувато оглядаючи Леся, який важко дихав. – В’яжіть його, а потім обшукайте.

Один з козаків боляче викрутив Лесеві руки, зв’язав і почав обшукувати. А знайшовши за пазухою листи, розгорнув перший і прочитав уголос. Це був лист до Гуляницького, яким Яків просив полковника прийняти небожа до себе джурою.

– Отже, ти не брехав нам, хлопче, – мовив старий козак. – Що ж, ходімо з нами до кацапів, яких ти так зневажаєш, і там розповіси все, що знаєш, більш докладно.

– А він багато може розповісти, – мовив козак, який обшукував Леся. – Його дядько шпигує на користь Гуляницького, бо в цьому листі…

Несподівано щось бахнуло, свиснуло, і Лесь відчув, що йому на обличчя бризнула якась рідина. Хлопець з нерозумінням поглянув навколо себе й побачив, що козак, який читав листа, лежить з простріленою скронею. «Господи Боже, це ж його кров! – уторопав Лесько, відчувши на губах солоний присмак крові. – Фу!» Він ледь здолав нудоту і, замість того щоб упасти долілиць, рятуючись від куль, почав плюватися, а потім терти обличчя об плече, намагаючись витерти чужу кров. І, як на гріх, потерся об забруднене багнюкою.

А навколо Леся спалахнула сутичка – хтось оточив загінчик, обстрілюючи та не даючи змоги втекти. За кілька хвилин трьох було вбито, а двох схопили якісь козаки. Лесь нарешті перестав плюватися й огледівся – його оточувало з десяток козаків. «Це, мабуть, роз’їзд із Варви. Вони в розвідку пішли», – зрозумів він і підбіг до того, хто здавався йому головним.

– Щиро дякую тобі, пане, за порятунок! Якби не твої хлопці, то не оминути б мені всіх нещасть полону! Ви ж козаки Гуляницького? Мене до нього з Ніжина відправив мій дядько Яків Кулябка, – торохтів Лесь. – Он у того вбитого є листи, які все підтвердять.

– А як тебе звати? – усміхаючись, запитав козак, розуміючи, що хлопець квапиться запевнити, що він свій.

– Лесь Якимович. Я раніше служив…

– Та мені це однаково, – відрізав чоловік. – Поїдеш з нами, а там розберемося.

– Тоді розв’яжіть мене, будь ласка! – попросив Лесь.

– У Варві розв’яжемо, – сухо мовив старий козак. – Ти, горобчику, не ображайся. Бог його знає, що ти за птиця така!

Козаки швидко підібрали все, що було цінного в загиблих, відловили їхніх коней, а отаман підібрав листи, сховавши собі за пазуху. Леся й двох бранців перекинули через спини коней, прив’язали та квапливо повезли в місто.

Їдучи в незручному становищі, Лесь злився на таку недовіру. Але потім уторопав, що в сорочці народився – відбувся лише вбитим конем та брудним одягом, а міг отримати кулю чи в полоні опинитися. «Дякую Тобі, Боже, що не залишив мене, грішного! – подякував хлопець. – Сподіваюся, що коли вони прочитають дядькового листа, то відпустять мене. От уже ж дійсно все вдало склалося – хто б мене пустив у фортецю, коли ворог на підході? Тільки мого Булата шкода! До сліз шкода! Він такий лагідний був!»

Дивовижний був варвинський край – високі прадавні могили-кургани химерно перемежались із дрімучими ярами та топкими болотами, перетворюючи цей куточок України на ожилу билину. Містечко зручно розташувалося між трьох річок – з північного заходу його захищав Удай, з південного заходу – Варвиця, а зі сходу – Варва. Крім того, долина Удаю була болотяною місциною, порослою густими очеретами та чагарниками, що ще більше ускладнювало підхід до містечка. Фортеця стояла на доволі високій горі, яка одним боком примикала до Удаю, утворюючи неприступне урвище, а з іншого її захищали густі гаї та урочища. Гору увінчували земляні вали з дерев’яними частоколами та сторожовими вежами, серед яких, немов діадема, виблискувала баня церкви.

Проте нині цей куточок посилено укріплювався людьми, які знайшли тут укриття від нелюдів. Лесь якомога вище підняв голову, прагнучи все роздивитися – пагорб перед замковою горою козаки перекопали окопами, насипавши додаткові вали, щоб ускладнити підступ до фортеці. Маленький загін швидко проскакав через цей пагорб, минув міцну браму з вежею нагорі, опинившись усередині фортеці, яка кишіла людьми. Адже тут знайшли прихисток не тільки козаки, а й мешканці навколишніх сіл.