Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Злючка! – ображено вигукнув хлопець, потираючи забиту руку.

– Не будеш заважати! Краще йди звідси!

Лесь спохмурнів та швидко рушив до цих двох.

– Що тут відбувається? – так грізно запитав він, що Мартин аж позадкував, а Ганнуся зашарілася, немов скоїла капость.

– Та я оце мимо проходив і зайшов привітатися, – пробелькотів Мартин.

– Привітався?

– Угу.

– От і розумничок! А тепер іди, куди йшов, – порадив Лесь. – У нас із сестрою є справи, і тому не можемо тебе прийняти, як належить. Дядькові своєму переказуй вітання!

Мартин, похнюпившись, побрів до воріт. А ледь він зник з очей, Лесь запитав сестру:

– І давно він до тебе чіпляється?

– Знедавна, – нехотя мовила Ганнуся. – Ти тільки не думай, що я даю привід! Але відколи я підросла, то він… Загалом він мене з дитинства знає, проте тепер…

– Проте тепер, як ти, сестричко, дівувати почала, то в цьому бевзні прокинувся апетит?! – роздратовано мовив Лесь. – Він же тобі не подобається, чому ти дядькові не поскаржишся?

– Ну, він мені не настільки докучає… Та й соромно мені дядечкові таке говорити, – мовила Ганнуся, почервонівши.

Лесь зітхнув та пригорнув сестру до себе, пообіцявши:

– Я поговорю з ним, щоб він не чіплявся до тебе.

– Ні. Не втручайся! Я сама в змозі впоратися з набридливими залицяльниками, – твердо мовила Ганнуся. А потім запитала, щоб перемінити незручну тему: – Ти, мабуть, чогось хотів від мене? Та ти ж мої грядки топчеш! Ану тпрусь звідси!

Лесь розсміявся, проте обережно вийшов з квітничка.

– Так, я хотів попросити тебе про послугу. Коли мені прийде лист від дівчини на ім’я Олеся Гориченко, то ти його приховай від дядька. Або принаймні вмов його не читати. Віддаси його мені, коли я повернуся.

– А куди ти їдеш?

– У військо Гуляницького.

– Господи Боже! – заволала Ганнуся і, впустивши граблі, кинулася братові на шию. – Лесику, навіщо? Хіба ти не можеш залишитися в Ніжині? Адже тут теж козаки потрібні.

– Я вже вирішив, Ганнусю, бо треба ж мені чимось у житті займатися! Тож не відмовляй мене! Ти допоможеш мені?

– А що це за дівчина? – запитала Ганнуся, з тону брата зрозумівши, що вмовляння будуть марними.

– Ну… – зам’явся Лесь.

– Добре! Я не лізтиму у твої справи, а ти не лізтимеш у мої. Домовилися? Господи, братику, бережи себе, а ми з дядьком будемо просити за тебе Бога! – вигукнула Ганнуся, міцно обнімаючи брата.

Лесь написав Катерині, дружині хрещеного, і попросив її потайки віддати Олесі примирливого листа. «Тітка нічого не скаже хрещеному. А Олеся пробачить мені, і ми одружимося. Байдуже на все! Дядько правильно казав, що треба жити своїм розумом!» – думав Лесь.

З дому Лесь поїхав сам, необачно відмовившись пошукати собі попутників. А в дорозі він дізнався від біженців, які масово тікали на Придніпров’я, що москальська армія пограбувала та спалила Лубни й Мгарський монастир. На щастя, більшість лубенчан утекла разом з козаками, бо лубенський полковник, бачачи чисельну перевагу ворога, змушений був відступити. Полки Прилуцький, Ніжинський та Чернігівський вийшли назустріч війську Ромодановського та біля Пирятина дали йому бій, який завершився внічию. І тому вірні Виговському козаки відступили у Варву. А Ромодановський, пошарпавши Пирятин, кинувся переслідувати Гуляницького. Леся охопила досада: тепер шлях до Варви повний небезпек. Проте він поклався на удачу й поквапився в містечко, давши гак на схід, щоб не потрапити в полон до москалів, які, ймовірно, рухалися туди з боку Пирятина.

Майже біля Варви Лесь зустрів роз’їзд козаків. Хлопець не став тікати: може, це свої. Але п’ятеро вояків оточили його, тримаючи під прицілом пістолів. Вочевидь, вони нишпорили місциною, сподіваючись схопити «язика». Уперед виїхав літній козак та незворушно запитав:

– Ти хто такий?

– Моє ім’я – Олександр Якимович, родом я з Ніжина, – обережно відповів Лесь.

– А що ти тут робиш?

– Їду до полковника Гуляницького. Він наказав усім, хто здатен тримати зброю, іти в його військо. А ви, хлопці, за кого – за своїх чи до царя в холопи записалися? – вкрадливо запитав Лесь у надії, що це свої.

– Так ти гетьманський мисколиз! – презирливо вигукнув літній козак.

– Краще бути гетьманським мисколизом, ніж кацапським холуєм, як ти! – відрізав Лесь, зрозумівши, що потрапив до ворогів. – І не соромно вам, козакам, проти своїх братів зброю піднімати за наказом воєвод? Хіба ви забули про честь, що зрадили Військо?