Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Ти в гості до нас приїхав? – нишком запитала Ганнуся в сінях.

– Назавжди, – ледь чутно відповів Лесь.

Ганнуся стривожилася, зрозумівши, що зараз буде гучна сварка. Але помилилася. Дізнавшись новину, Яць почухав вибриту потилицю й промовив:

– Воно, може, і на краще, що покинув службу у Хведора . Живеш ти від нас далеченько, а ми з Ганнусею сумуємо, тому добре, що кинув. Ганнусю, збирай, дитинко, на стіл. Обідати час!

Обідати сіли в кухні, яка була побудована окремо від дому. Челяді Кулябка не виносив. Але поки Ганнуся була маленькою, тримав служницю, розуміючи, що для виховання дівчинки потрібна жінка. Але коли небога підросла, то швидко позбувся служниці, тим паче, що Ганнуся чудово поралася з господарством. Ледь випивши чарку за приїзд небожа, Яцко почав ненав’язливо випитувати, чому ж той не ужився в Черкасах.

– Хрещений пішов у похід з гетьманом, а мене залишив удома, щоб я наглядав за наказним полковником, – збрехав Лесь. – Він йому не довіряє. А мені таке не подобається. Я козак, а не підглядник.

– Шмаркач ти ще, а не козак, – безцеремонно уточнив Яць. – А шо собі Хведір міркує? Чи тримається Виговського? Чи до царя хилиться?

– Хрещений відданий нашому гетьманові. Утім, як і я. Не треба нам іншого гетьмана…

– А чи чув ти, що Виговський від царя відступив та з ляхами замирився? На початку вересня в Гадячі це сталося. Буде тепер Україна Великим князівством Руським. Приєднуємося до ляхів та литвинів як… м-м-м… вільні до вільних і рівні до рівних! І король обіцяв зберегти всі козацькі привілеї. Проте все одно козацтво має королю коритися. Щоправда, не так, як раніше, але все ж таки його зверхність треба буде визнавати!

Лесь здивовано поглянув на дядька. Останнім часом він нічим не цікавився, окрім власної душевної рівноваги.

– Мені про це Грицько Гуляницький, полковник наш, писав. Він мене шанує, тому часто різні новини пише, – пояснив Яць. Але утаїв, що в Ніжині він зайві очі та вуха полковника. – Ганнуся ж мене читати та писати навчила! Тож я тепер не гірший розумник за тебе! – з гордістю додав старий, бо з дитинства був неписьменним. – Так що, вважай, усе з перших рук знаю! І Хведір гетьмана теж підтримав? Зовсім вони всі з глузду з’їхали! Допанувалися!

– Але…

– Шо «але»? Мене інше турбує: що тепер, після цієї угоди, з моїм майном буде? Це якщо сюди шляхта посуне, як гетьман з ляхами домовився, то в мене можуть відібрати все, що накрав під час війни. І цей пляц, і комори на ринку, і ґрунт орний, – перерахував свої багатства Яць. Землю й комори він здавав в оренду й на ці гроші жив. – І байдуже всім буде, що покійний Хмель мені універсал дав, що це все до скону моє!

– Але чи був якийсь інший вихід у гетьмана? – промовив Лесь, обміркувавши почуте. – Цар хоче знищити всі привілеї козацтва, перетворити нас на солдатів. Так мені хрещений говорив. Тож Виговський хоче захистити Україну.

– А що воно таке – Україна? Що для тебе Україна? – по-філософськи запитував Яцко, діставши ложку з борщу та тикаючи нею в Леся, який ухилявся, побоюючись, що дядько забруднить йому жупан. – А для тебе? – І він ткнув ложкою в Ганнусю, яка злякано відсахнулася. – А для інших що Україна? Для всіх Україна – це земля, з якої можна грошей вибити, от і біжать сюди! Якби ця земля була безплідною, то плювали б на неї і ляхи, і москалі! І нам самим було б начхати. Ех, зубожіли душею козаки. Скурвилися! – вигукнув старий у досаді, впустивши ложку в борщ, від чого на білосніжну скатертину, яку Ганнуся постелила на честь приїзду брата, полетіли вогняні жирні бризки. – Їм тепер головне не лицарство чи воля. Їм головне – отримати собі клаптик землі та з того жити. А на те, що стільки людей за волю цієї землі полягло, начхати! Та і яких людей?! За старого Хмеля людей була жменя, та добрих! Де тепер знайдеш таких лицарів, як ті, з якими я пилявчикам [3] Після перемоги під Пилявцями в 1648 р. козаки зневажливо називали польську шляхту пилявчиками. часнику втирав? Немає їх! Полягли всі, наче стиглі колоски в полі від негоди!

– Дядечку, а ти чого хочеш? – запитав Лесь, сподіваючись відволікти дядька від журби за минулим життям, бо обличчя старого спотворило страждання.

– Я хочу, щоб Україна була Україною. І щоб жодна падлюка свого писку сюди не пхала! Ні московська, ні польська! Тільки от не всі це розуміють! А оті всі міщани та голота, які язиками ляпають, що козаки зажерлися, забули, що це ми своїми шаблями їхню свободу обстоювали! І якби не ми, то з них ляхи й досі б у три шкури драли! Плювати їм усім на Україну – головне, що козаки панувати не будуть. А не розуміють того, що як послабне козацтво, то прийдуть нові пани – москальські, які такі самі зажерливі тварюки, як і ляські. Дарма тільки, що ми однієї віри! І запам’ятай, небоже, добре запам’ятай, – повчально прорік Яцко, таки тицьнувши Леся брудною ложкою, – що Україна починається з тебе. Який ти, яка твоя душа, така сама й твоя Україна буде. І якщо зубожієш душею, то й Україна зубожіє! – та незворушно почав сьорбати борщ.