Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

А наприкінці вересня Данило Виговський, брат гетьмана, знову зазнав поразки від воєводи Шереметєва, навіть отримавши від гетьмана підкріплення. А сам воєвода завзято розсилав по Україні «Увещевательные статьи» , у яких вів брехливу пропаганду, наголошуючи, що « з давніх літ Москва й Київ під єдиною державою великоруських монархів », а отже, українці вже на цій підставі мусять схилитися перед царем Олексієм, плюнувши на власну свободу. А ще Шереметєв підло тиснув на людську жадібність: у своїх прокламаціях звинувачував Виговського, що той навмисно козакам жалування не платить, як то було передбачено Переяславською угодою 1654 року. Навряд чи москаль не розумів, що, враховуючи кількість козаків, ніяких статків жодної держави не вистачить на це жалування. Але його підлість падала в благодатний ґрунт, збільшуючи ненависть черні до заможних товаришів і старшин.

Ще люди розповідали, що Полтава знову повстала проти гетьмана. На початку жовтня туди явився охтирський воєвода Телєгін, видав козакам грошове жалування від царя та привів їх до присяги. А ще намагався схопити вірного Виговському полковника Фелона Гаркушу, але, на щастя, той встиг утекти.

Проте не стільки буремна Полтава була страшною. Жахливішою була звістка, що воєвода Ромодановський, військо якого разом з гультяями покійного Барабаша влітку розорило прикордонні містечка України, веде нове двадцятитисячне військо. І найогидніше те, що до нього долучилися харківські, охтирські та сумські козаки, які були українцями, проте корилися царю, мов жалюгідні раби.

І саме ці слобідські козаки захопили Миргород, безсовісно пограбувавши всіх його жителів. І ледь Ромодановський вступив у Миргород, як вороже налаштоване до Виговського козацтво принесло присягу на вірність кацапському царю. Юди!

До того ж усі поплічники покійних Пушкаря та Барабаша, яким навесні пощастило втекти від помсти гетьмана, приєдналися до карального війська Ромодановського. У Миргороді воєвода настановив полковником Степана Довгаля, якому вдалося втекти з-під арешту, а в Полтаві – Кирила, сина покійного Пушкаря.

І з огляду на ці обставини Виговський наказав полковникам Григорієві Гуляницькому та Петрові Дорошенку піднімати свої полки та йти на захист північно-східних кордонів України, ставши в Глухові, Новгороді-Сіверському та Корибутові.

Слухаючи ці новини, Яць кипів гнівом та кляв усіх запроданців, що аж гай гудів. Його гнів підігрів отриманий від Гуляницького лист, у якому полковник відверто розповідав про всі жахи, які коїли кацапи: « … неприятель жорстокий і немилосердний, Москва наступає безбожна зі свавільниками, нікому не спускають, все мечем і вогнем розоряють, церкви Божі й монастирі палять, священників, іноків і інокинь усіх під меч без усякого милосердя пускають, а зверх того над дівчатами й попадями наругу чинять, груди урізують, і малим дітям не спускають, образам святим очі видовбують і гірше від поган чинять » [5] Цитата з листа Г. Гуляницького до наказного ніжинського полковника. . Дивна була позиція Яця. З одного боку, у нього з’явилася зневага до Виговського за угоду з Польщею. Але з другого, – він зненавидів москалів, зненавидів усіх тих українців, які їх підтримали, і вважав, що треба купочкою триматися та до гетьмана горнутися, бо всі негаразди в державі треба вирішувати разом, без допомоги сусідів. Проте старий козак нічого не міг удіяти, окрім як закликати гнів Божий на всіх ворогів України.

Лесь, який теж читав цього листа, був іще похмурішим: його душу краяло лихо, яке спіткало Вітчизну. Яць уважно спостерігав за племінником і, підмітивши його обурення, заявив, що має намір відправити його до Гуляницького. Воля дядечка ламала всі Лесеві плани з влаштування особистого життя. Але він не наважився відмовити. «Напишу Олесі листа й попрошу вибачення», – вирішив хлопець і урочисто мовив:

– Мій батько був скромним кушніром, але Господь вирішив, що ти заміниш мені батька. Тож по батькові й син – я маю боронити Україну від ворогів, як це робив ти.

– Це тебе в колегіумі так розумно говорити навчили? – зневажливо запитав Яць. – Хих! Недаремно я стільки грошей за твою науку заплатив! Напишу Грицькові листа, щоб він тебе у свій почет прийняв, і будеш служити! І бережи тебе, синочку, Господь та Пречиста Діва!

Лесь, подякувавши дядечкові, побіг розшукувати сестру, бо хотів попросити її про послугу.

Сестру він знайшов у палісадничку. Ганнуся завжди мріяла про великий садок. Але в тісно забудованому місті немає місця деревам, тому дівчина виділила збоку від дому клаптик подвір’я, де посадила калину, півники, барвінок, мальви, м’яту з любистком та чорнобривці з нагідками. Цей крихітний квітничок був її гордістю, і вона ретельно його доглядала. Ось і зараз дівчина прибирала квітник до зими. Але їй заважали: Мартин міцно тримав Ганнусю за зап’ясток, а вона марно намагалася вирватися, а потім безцеремонно вдарила його по руці держаком граблів.