Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

– Ця грамота означає лише одне: цар оголошує козацтву війну під вигаданим приводом – зрада гетьмана. А Філімонович – рідкісна гнида, – відверто мовив Яць. – Від однієї згадки про царя він верещить, як свиня за кнурами. Воно й не дивно: два роки тому в обхід покійного Хмельницького він випросив у царя села Воловиці та Степановки у володіння. А коли навесні їздив за дорученням Виговського в Москву, то теж отримав у дар багато грошей та соболів. А на зворотному шляху його перестрів покійний Пушкар, гарненько відлупцював та всіх соболів відібрав. А так йому й треба! Філімонович дуже відданий царю, бо дуже любить гроші, яких той для нього не шкодує. Тож будь украй обережним і відверто при цій гниді своїх думок не виказуй.

– Але чому ти тоді з ним товаришуєш, якщо він прихильник царя? – обурено запитав Лесь, бо від хрещеного знав, що смута Пушкаря й Барабаша почалася із заохочення царя, проте волів про це мовчати. – Чому в себе вдома приймаєш?

– А тому шо мені тут жити треба! І вам з Ганнусею теж! То навіщо мені вороги? І не тобі мені дорікати чи вказувати, з ким я маю водитися, а з ким ні! – вибухнув Яць. А потім скривився, мов кисличку з’їв. Трохи поміркувавши, старий швидко заговорив: – Лесику, я ж такий дурний був! У своєму житті ніколи й гроша зайвого за душею не мав. Родичі всі перемерли, і лише жінка та діти в мене були. Але я не цінував їх. Воював та пив. І як же мене дратувало, коли через це дружина мені лисину гризла! А потім втратив їх усіх… – Яків гірко зітхнув, проте не став розповідати, за яких обставин згинула його родина. – І лише тоді зрозумів, що моя Мотронка кохала мене всім серцем, як ніхто й ніколи не кохав, коли навіки втратив її, – трохи опанувавши себе, продовжив старий. – Господи, якби ж то вона була жива! Ох! А тут іще мати твоя надумала померти. А за нею й зять з небожами. Довіку Богові вдячний буду, що хоч ти й Ганнуся в мене залишилися! Немає на світі нічого ціннішого, ніж родина! І якби не ви, то гірка була б моя доля. Тому все зроблю для вас, щоб вам добре жилося. І до того ж Філімонович мені довіряє, вважаючи старим дурнем, схибленим на спогадах про минулі походи. І через це відвертий зі мною більше, ніж треба. Тож не засуджуй мене, синку. Я хоч і старий, проте ще можу Війську знадобитися.

Лесь отетеріло дивився на дядька: він ніколи не бачив його таким. Завжди веселе обличчя Яця стало сумним, а очі – вологими, немов він ледь утримував сльози. І його вразила не двоєдушність дядька, а своєрідна сповідь, за якою ховався невисловлений біль, найпотаємніші скорботи та жалкування за минулі помилки.

– Лесику, ти в мене ще молодий, тому дурний. І до пуття не зрозумієш мене. Життя – найкращий учитель, але його наука дуже болісна. І я не хочу, щоб тебе вчило життя, тому прошу тебе, синку: не роби моїх помилок, – попросив Яць, помітивши здивування небожа. – Цінуй те, що тобі Господь посилає.

Це одкровення, начебто й просте, змусило Леся замислитися над власним життям. І одразу згадалася Олеся. Згадалося, як затишно з нею було, як світилися її очі від кохання. «Якби вона зараз була поруч, то докучала б мені! Та й що далі було з нею робити?! Вона ж бідна, і дядько з хрещеним не допустили б нашого шлюбу, – виправдовував сам себе Лесь. – Боже! Та що я сам себе обманюю?! Я сумую за нею! Я хочу до неї! Хочу, щоб вона завжди була поруч. Господи, та я ж кохаю її!» Це відкриття приголомшило його так, наче хтось обухом по довбешці луснув. А потім Лесеві стало страшно. Так страшно, наче самого дідька зустрів. Згадуючи останні місяці свого життя, згадуючи, як він квапився до Олесі на побачення, як божеволів від неї, дурень Лесько нарешті второпав, що власними ж руками зруйнував дароване Богом щастя. «Моя зіронька-доля, яку мені сам Господь під ноги кинув!» – гірко думав він, згадуючи знайомство з Олесею.

Але що робити тепер, коли сам відштовхнув кохану? Поміркувавши, Лесь дійшов висновку, що треба миритися, і вже зібрався повернутися в Черкаси, проте життя продиктувало свої умови.

До Ніжина дійшли страшні новини. Окрім фактичного оголошення Московією війни Україні, ніжинці дізналися, що військо гетьмана разом з татарами штурмувало Кам’яне [4] У сучасній Україні село в Лебединському районі Сумської області. В описувану епоху перебувало під владою Московії і в ньому була фортеця та москальський гарнізон. , але невдало. Облога затягнулася, через що татари почали скоювати наїзди на найближчі до Кам’яного українські землі та брати людей у полон. Це викликало ремствування козацтва, і тому Виговський змушений був відступити назад, в Україну.