Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Леся зняли з коня та відвели до Гуляницького. На щастя, Грицько впізнав його – торік Лесь відвідував родину й дядечко познайомив їх. Хлопця розв’язали, і він одразу ж поліз у кишеню по хусточку та почав відтирати бруд і кров з обличчя.

– А чому ти від Джулая пішов? – запитав Грицько, прочитавши листи.

– А в хрещеного було нудно: він панькався зі мною, наче з маленьким. До того ж я жив далеко від родини. А тепер попросився до твоєї милості, щоб бути ближче до дядька та сестри.

– Воно й не дивно, що панькався, – придушивши смішка, мовив Грицько, спостерігаючи, як Лесь намагається хоч трохи відтерти одяг. – Але я панькатися не буду! Тож припини хорошитися, мов панна. Потім пику відмиєш. І запам’ятай: тільки з поваги до твого дядька я беру тебе до себе. Ти щось цікаве чув у дорозі?

Лесь натяк зрозумів, тому швидко сховав хусточку та докладно й чітко розповів усе, що бачив та чув. Гуляницький вислухав і спохмурнів – звістка про повторний розгром Данила Виговського під Києвом викликала неабияку досаду. «Нині мої люди єдині, хто здатен дати відсіч москалям. Треба встояти за будь-яку ціну! Господи, допоможи мені!» – подумав полковник.

Джури Гуляницького прийняли Леся приязно, а козаки, які його спіймали, шляхетно повернули речі, які забрали з убитого коня. На жаль, такий війни закон – здобиччю не гребує ніхто!

А вже ввечері Лесь вдруге палко дякував Богові, що встиг опинитися у фортеці, бо під містечко підійшов авангард москальської армії. Звичайно, Ромодановський запропонував козакам здатися, на що його парламентарі отримали від усіх трьох полковників тверду відмову.

Тоді воєвода здійснив спробу взяти фортецю різким штурмом, кинувши на неї всіх українців, які були в його війську. Невідомо, чи Ромодановський сподівався, що обложені неохоче будуть битися проти співвітчизників, чи прагнув, щоб усі зрадники кров’ю довели свою відданість, але наступ захлинувся – козаки Гуляницького люто відбилися й навіть здійснили вилазку, завдавши ворогу значних втрат.

Проте це мало допомогло – становище обложених було складне. Ворог хоч і не стояв під самими стінами, але розташувався по околицях, оточивши Варву щільним кільцем. І для такої невеликої фортеці людей у Гуляницького було забагато, і невдовзі бракуватиме продовольства. До того ж через листопадову мряку порох зволожується, що унеможливлює використання артилерії. А коли прибуде підмога – невідомо. Та й чи прибуде? Ні, Гуляницький не сумнівався, що Виговський не кине його напризволяще. Але в самого гетьмана справи погані через поразку під Києвом. Та й невідомо, чи не кинув цар ще додаткових військ в Україну, які можуть дійти аж до Чигирина. Адже військо Гуляницького, яке було єдиним боєздатним на Задніпров’ї, тепер замкнене у фортеці. І жодна звісточка сюди не дійде. Проте відважний полковник не зневірювався – він знав, що б’ється за правду. А на чийому боці правда – на боці того сам Господь Бог.

Потяглися дні осади, впродовж яких Лесь активно брав участь в усіх сутичках, чим здобув певний авторитет серед товаришів. Воно й не дивно: Лесь суттєво змінився, став серйознішим і менше переймався своєю зовнішності. Він і сам собі дивувався. Але Лесь, як і всі інші козаки, жив у постійному відчутті небезпеки, обтяженому невідомістю, напругою, недосипанням, які породжували почуття безвиході. А такі умови дуже міняють людей. Когось у кращий, а когось у гірший бік.

А ще Леся мучило інше – чи пробачить йому Олеся? Тож чи ніс він варту на вежах фортеці, чи коротав з товаришами години відпочинку, але його думки все одно зверталися до неї. Пам’ять, ця жорстока властивість розуму, яка позбавляє права на забуття, повертала Леся в минуле літо, коли він разом з коханою гуляв околицями Черкас. Згадувалося йому, як Олеся притискалася губами до його плеча, щоб стримати стогони від любощів, а він у знемозі падав поруч з нею на спалену сонцем степову траву. Віддихавшись, вона схилялася над ним, дивилася так млосно й закохано, а потім несамовито цілувала, що Лесько аж досадував, що між любощами треба певний час.

«Який я тоді був щасливий! – думав Лесь, стоячи в дозорі на вежі, що відкривала огляд на Удай. – Я мав усе, що людині треба для щастя. А тепер невідомо, чи виживу я, чи загину. Господи Боже, благаю Тебе, тільки б Олесенька мені пробачила! Я мушу вижити заради неї!»

Ніч видалася холодною та вітряною. І раз у раз хмари то затягували чорне небо, то відкривали повний місяць, який заливав мертвотним світлом Удай, його береги та непролазний гай, що примикав до берега. І ось у цьому світлі Лесь побачив якийсь рух на березі річки, біля гаю. Виглядало це так, ніби декілька людей несуть довгу колоду. Хлопець, придивляючись, навіть перехилився через огорожу вежі. Дійсно, якісь люди тягли щось довге. Але вони зупинилися, вочевидь чекаючи, поки місяць знову сховається. І тут Леся осяяло: користуючись темрявою осінньої ночі, ворог робить підкоп, щоб закласти міну, від якої може рухнути частина валу. І вони таскають колоди, щоб укріпити лаз, бо інакше самих може засипати. А не помічали їх тому, що риють уночі, та ще й з того боку, штурм якого ускладнений через гай, отже, не так пильно охороняється.