Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Олеся прибігла в кухню, де була Горпина. Та, ледь побачивши хазяйку, пополотніла. А посатаніла Олеся схопила рогач та кинулася на Горпину.

– Ти чи збожеволіла?! Господи Боже! Рятуйте мене! Ой, мамочко! – заволала жінка, бо Олеся з усієї сили навідмаш вдарила її рогачем.

– Ненавиджу тебе! Уб’ю, сучко ! – верещала Олеся, несамовито лупцюючи нещасну Горпину, яка стислася біля стіни, закриваючи голову руками. – Та допоки ти будеш з мене збиткуватися та ще й оббріхувати перед чоловіком?! Пусти! – закричала вона, бо Михайло прибіг слідом і вхопив її, мов оберемок, відтаскуючи від Горпини.

– Олесю, ти ж її вб’єш! – крикнув Михайло. – Господи, та чи в тебе біс вселився?! – і потягнув дружину геть з кухні, на обійстя.

Як на гріх, Андрусь і Левко в цей час повернулися зі школи й отетеріло спостерігали, як Михайло тягне Олесю, яка лається на весь двір і намагається вдарити його рогачем, але не може дістати за своєю спиною.

– На Бога, хлопці, заберіть у неї рогач! – крикнув Михайло, ледь втримуючи розлючену дружину.

Коли хлопці відібрали рогач, Олеся отямилася, вирвалася з рук чоловіка й втекла в хату. У спальні молода жінка присіла на ліжко й замислилася про майбутнє. Її життя нерозривно пов’язане з Михайлом, але яким воно буде після цієї сварки? «Я мушу присадити його, щоб він завжди пам’ятав, що це він завинив переді мною, а не я – перед ним», – вирішила Олеся, криво осміхнулася та почала повільно збирати свої речі, прислухаючись, чи не йде чоловік.

Незабаром увійшов Михайло.

– Що ти робиш? – запитав він, побачивши, як вона акуратно ув’язує свій одяг у вузол.

– Хочу піти звідси.

– До Леська?

– Господи! Ні! Не до нього! Пішли ви двоє до біса! Я не хочу жити з жодним з вас, бо ви обидва обдурили мене! Я чого завгодно чекала від тебе, але тільки не брехні й безглуздих звинувачень. І після всього, що ти сьогодні наговорив мені, я не хочу з тобою жити. Ти розчарував мене! – мовила Олеся таким тоном, що Михайло миттєво почувся винуватим.

– Куди ти підеш?

– Це не твоя справа!

– Олесю, ти не можеш піти від мене, бо належиш мені за законом! Та й це буде ганьба для тебе!

– О, ні! Це ти оганьбився, повіривши Горпині, цій гниді! Це ти, – з особливою інтонацією підкреслила Олеся, – спочатку обдурив мене, а тепер ще й принизив. Михайле, я чесно розповіла тобі про свій зв’язок з Лесем. Так, я припустилася помилки, але я кохала й хотіла належати коханому. І нічого мені більше не було треба! А пішовши за тебе, я намагалася бути тобі гарною дружиною, бо цінувала твоє кохання. І саме тому вибачила тобі брехню, жодним словом не обмовившись, що все знаю. Але принижень я не стерплю. Може, у твоїх очах я й шльондра, але шльондра з гідністю!

Михайло слухав дружину, і до нього поступово доходило, що він скоїв дурість. А ще второпав, що до пуття не розумів дружини – це був вогонь, який підступно ховався під шаром попелу, але при найменшому подиху вітру грізно спалахував, знищуючи все на своєму шляху. І йому не вистачатиме цього вогню, бо він несамовито кохає її й дійсно завинив.

– Олесю, благаю тебе, не йди! – вигукнув Михайло. – Так, я спалив той клятий лист, бо розумів, що тоді не бачити мені тебе, як своїх вух. І зараз я приревнував тебе! Але навіщо ти до нього ходила?

– Щоб раз і назавжди сказати йому: не шукай зі мною зустрічей, бо я маю чоловіка, якого шаную й бережу його чесне ім’я! Але мій чоловік вважає мене шльондрою! – спритно тиснула на його почуття провини Олеся. Та ще й підпустила дрожі в голос. А потім з награним горем затулила обличчя руками.

Михайло заковтнув наживку – кинувся до неї, міцно пригорнув до себе.

– Кохана, пробач мені за це все! Благаю, пробач, бо без тебе мені не жити на світі! – покірливо просив він. А потім відняв її руки від обличчя, зазирнув в очі. – Олесю, не мовчи, будь ласка!

Олеся вивільнилася з його обіймів і демонстративно повернулася спиною. Михайло поклав руку на її плече, але вона, знизавши плечем, скинула її. Задумливо пройшлася кімнатою, а потім зажадала:

– Пообіцяй, що віритимеш мені. І більше ніколи не смій ревнувати мене до жодного молодика! Я при святих іконах клялася бути тобі вірною дружиною й дотримаю клятви, тож більше не принижуй мене підозрами.

– Обіцяю!

– І вижени Горпину! – наказала Олеся.

– Але куди я її прожену? Ти її так відлупцювала, що вона тепер зляже. І через складний норов її ніхто не схоче найняти.

– А мені байдуже! Учора вона ледь не вбила мене, сьогодні оббрехала, а завтра отрути мені в їжу підсипле! Я не хочу терпіти її в нашому домі.