Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Михайло замислився, а потім погодився, розуміючи, що від Горпини дійсно самий клопіт.

– Я сама підберу собі служницю, – вирішила Олеся, розкладаючи речі по місцях, і з задоволенням помітила, що чоловік покірливо кивнув.

«Що ж, Михайле, ти хотів мати мене за забавку навіть ціною мого щастя, тож тепер муситимеш за це платити. І будеш мене слухатися й виконувати будь-яку забаганку! І горе тобі, якщо насмієш мене ослухатися! – подумала Олеся, зрозумівши, що відтепер її влада над чоловіком не має меж. – Тільки от Лесь… Господи, саме він був моєю долею! Отче, дай мені сил забути своє єдине кохання! Ох, він навіки залишиться в моєму серці!»

Наступного ранку Михайло, не зважаючи на благання й сльози Горпини, дав їй щедрий розрахунок і розпрощався. А Олеся негайно зайнялася пошуком нової служниці. Сусіди порадили їй юну дівчину, сироту на ім’я Наталка, яка мешкала в селі під Черкасами. І, особисто переговоривши з дівчиною, Олеся взяла її на роботу.

Але вигнання Горпини справи не вирішило – стосунки між подружжям набули незручності. Михайло не міг позбутися почуття провини перед дружиною. А Олеся почала відчувати до нього якесь дивне відчуження та байдужість, хоча всіма силами приховувала це. Щоправда, щиро зраділа, коли полковник Джулай, повернувшись додому, призначив Михайла полковим суддею.

А коли оголосили новий похід, то Олеся аж зітхнула з полегшенням. Ні, вона не бажала Михайлові смерті, але була рада позбутися його товариства на певний час. «Так буде краще. Ми обоє охолонемо й знову зможемо жити, як раніше», – вирішила молода жінка. Тому тепло попрощалася з чоловіком, вимагаючи берегти себе.

Літня жінка мала сліпуче білу й ніжну, як мережива на її одязі, шкіру обличчя, шиї та грудей, що, здавалося, ось-ось вистрибнуть з глибокого декольте вишуканої сукні. Її майже зів’ялої краси не псували ані друге підборіддя та пухкенькі щічки, рожеві від уміло накладених рум’ян, ані повнота тіла, ані вікові зморшки. Так, француженка Марія Луїза Ґонзаґа де Невер, королева Польщі, у свої сорок сім років була все ще приваблива. І не тільки врода була перевагою королеви, а і її легкий норов і розум, які, на жаль, поєднувалися з амбітністю та пристрастю до інтриг, що значно ускладнило їй життя.

Дивною була доля Марі. Колись родичі мріяли видати дівчину за молодшого брата французького короля Людовіка XIII. Проте цей шлюб не входив у плани кардинала Рішельє, і тому мадемуазель де Невер ув’язнили в монастирі. Згодом у мадемуазель запалав роман з фаворитом Людовіка XIII де Сен-Маром, але Рішельє вважав такий шлюб не гідним дівчини з дому герцогів Мантуанських, бо Сен-Мар був простим дворянином. Ось так завдяки кардиналові красуня Марі залишалася старою дівою, допоки до неї не посватався польський король Владислав IV Ваза. Але лише тому, що посварився з домом Габсбургів та замислив масштабну війну з Туреччиною, тож прагнув підтримки Франції та мав неабияку потребу в грошах, які тридцятитрирічна Марі отримала б у посаг.

Звичайно, Марі не відмовилася й вирушила в Польщу, прагнучи після бурхливої молодості отримати спокійне сімейне життя з літнім Владиславом. Але надії бідолахи пропали, коли вона ще в дорозі отримала від чоловіка подарунки, серед яких була яскраво-червона підбита горностаєм оксамитова шубка, до рукава якої був причеплений папірець з власноруч зробленим написом Владислава «Для Ядвіги» [23] Цей епізод зображений у книзі Є. Карновича «Нариси й оповідання зі старовинного побуту Польщі». . Потім Марі дізналася, що це давнішня коханка короля. Звичайно, після цього сімейне життя в пари не задалося. Тим паче, коли «доброзичливці» донесли королю про бурхливі любовні пригоди королеви в молодості. Побожний Владислав обурився настільки, що почав називати дружину Людовікою – мовляв, не гідна вона імені Богородиці. І навіть подумував про розлучення! Ой, чия б гарчала, а його б мовчала: 1648 року Владислав помер на руках у Ядвіги, з якою не поривав зв’язку навіть у шлюбі.

Повдовівши, Людовіка замислилася. Становище королеви-удови, яка животіє на жебрацькі подачки із завжди порожньої королівської казни, її не влаштовувало. Повернення у Францію теж: там під неослабним оком кардинала Мазаріні вже не вдасться зайнятися інтригами з таким розмахом, як у молодості. А за два роки шлюбу амбітна Людовіка здобула чимало прибічників у Польщі, потроху збільшуючи вплив. Тому вона пішла за Яна Казимира, молодшого брата покійного чоловіка, неврівноваженого та слабовільного, який зовсім не годився в королі й потребував вольової дружини. Знову красуня-француженка отримала не шлюб, а союз за політичним розрахунком. Проте для Яна Людовіка стала справжньою опорою, бо саме вона втримала його від зречення під час окупації Польщі шведським королем [24] Ідеться про події 1655—1660 рр. (Шведський потоп), коли Швеція окупувала більшу частину Речі Посполитої. .