Ярослава Дегтяренко - Зраджений гетьман

Але самій королеві вже набридло залежати від якихось королів чи примх долі: бурхлива молодість вимагала спокійної старості. Тому на заході життя перед Людовікою постала турбота – зміцнення королівської влади та передача польського трону своєму родичеві. І для цього королеві потрібен був союзник, здатний стримати свавілля шляхти. На цю роль відмінно годилося Військо Запорозьке.

Ще під час перемовин про альянс між Військом Запорозьким і Річчю Посполитою Людовіка активно листувалася з Виговським, сподіваючись ласкою схилити його до укладання угоди, і намагалася переконати якомога більше шляхти в її доцільності. А коли у вересні 1658-го під Гадячем угоду нарешті склали й підписали, королева зіткнулася з новою проблемою: 12 березня 1659 року розпочався сейм, який мав затвердити угоду, але зміст пунктів не влаштовував більшість шляхти, і вона наполягала на їх перегляді. Ситуація ускладнилася прибуттям козацького посольства, бо після перших аудієнцій усім стало зрозуміло, що козацтво не збирається поступатися жодним пунктом. Навпаки, козаки бажали доповнити їх на свою користь.

Звичайно, Людовіка пильно стежила за перебігом сейму. Тому дуже зраділа візиту Беневського, який міг усе розповісти більш докладно. І водночас насторожилася: навіщо він прийшов зрання?

Станіслав довго розкланювався перед Людовікою й говорив барвисті компліменти, як було заведено в Польщі, мимоволі зиркаючи в її декольте. Завдяки Людовіці шляхтянки перейняли французьку моду, але не всяка пані зважувалася наслідувати королеву в глибині цього елемента сукні. Нарешті королеві набридла ця прелюдія до справжньої мети візиту, і вона вишукано обірвала лестощі:

– Найбільше, що мене здивувало з перших днів життя в Польщі й досі дивує, так це вміння шляхти так красиво говорити. Треба мати кам’яне серце, щоб не розчулитися від такої химерності фраз.

– О, нехай вибачить мені ваша величність за мою старанність, та чи можна залишатися мовчазним, бачачи вас цього весняного ранку, чарівність якого блякне поруч з вашою вродою? Навіть камінь, і той би заговорив з вами, моя королево! А я ж не камінь.

– А я передусім жінка, а вже потім королева, тож вередливо бажаю, щоб пан супроводжував мене на прогулянці. Дивіться, який чудовий весняний день! Ходімо в сад! – запропонувала Людовіка з таким милим безладдям і кокетством, немов була не літньою королевою, а юною фрейліною.

Вона подарувала Беневському таку сонячну усмішку, що той аж почервонів від задоволення, квапливо подав королеві руку та повів її в садок Королівської вілли. Її Людовіка особливо любила через чудовий краєвид на Віслу та розкішний квітник, віддаючи перевагу перед Королівським замком. У часи шведської навали вілла була безбожно пограбована вояками, проте тепер її відремонтували, і Людовіка знову могла тут жити й збирати в садовій альтанці літературний салон. Королева прагнула прищепити Польщі культуру Франції, у якій літературні салони мали популярність.

– А як протікає сейм? – поцікавилася Людовіка, спираючись на руку Беневського й граційно крокуючи алеями садка. – Шляхта за своєю звичкою пиячить чи, не шкодуючи сил, працює на благо Вітчизни?

– Справи наші вельми неприємні, – сухо мовив Станіслав. – Було б краще, якби шляхта пиячила, ніж обговорювала угоду з Військом Запорозьким.

– Що ви таке говорите?!

– Вашій величності неодмінно відомо, що більшість шляхти дуже незадоволена змістом угоди, для укладення якої ви доклали стільки сил. І більшість необачно вимагає поступок від Війська. Я вже розповідав вашій величності після моєї зимової поїздки в Україну, що гетьман дуже впертий і відмовився переглянути умови. Посли лише підтвердили його твердість. Тож я побоююся, що сейм не затвердить цієї угоди й усі наші зусилля підуть коту під хвіст… Вибачте мені цю грубість, моя королево! – схаменувся Станіслав.

– Охоче вибачу, – з легкою усмішкою мовила Людовіка. – Тим паче, що ви, пане, засмучені, бо всією душею прагнете користі для Вітчизни. Утім, як і я, бо Польща давно стала для мене другою Батьківщиною. Але невже для Виговського настільки принципове скасування унії?

– Так. Українці дуже побожні. Іноді їхня побожність не поступається побожності католиків та завзяттю панотців єзуїтів. А цар Олексій безсоромно тисне на їхню побожність, бреше, мов ярмарковий крамар, що Виговський хоче знищити православ’я. Тож гетьман наполягає тільки на повному знищенні унії.